Розділ «Смерть героя»

— Мені теж прислали папірця, сер,— сказав метрдотель,— Можуть призвати не сьогодні-завтра.

— А якої ви категорії?

— «Бе-один», сер.

— Ну, вам нема чого боятися. Кажіть тільки скрізь, що ви досвідчений офіціант із лондонського клубу, і вас приділять до офіцерської їдальні.

— Справді, сер, ви так гадаєте? А моя дружина за мене так хвилюється — страх, та й годі! Каже, що я застуджусь у траншеях, захворію й помру. Бачте, сер, у мене дуже слабі груди, вибачте, що я про все це вам плету, сер.

— Та нізащо вас на передову не візьмуть.

Невеличкий метрдотель помер від запалення обох легенів у тиловому госпіталі на початку 1918 року. Правління клубу вручило його вдові десять фунтів і постановило занести його ім’я на меморіальну дошку полеглих воїнів, членів клубу.

Спати Вінтерборнові не хотілось. Він уже настільки звик не спати, бути сторожким уночі й спати вдень, що відкинути цю звичку було важко. Цілу ніч він тинявся по вулицях або сидів на лаві десь над Темзою. Йому впало в око, що на лавах тепер мало хто ночує: безробітних нема, війна знайшла роботу для всіх. Дивно, думав він, що під час війни країна може витрачати щодня п’ять мільйонів фунтів на те, щоб убивати німців, а в мирний не знаходить п’яти мільйонів на рік, щоб позбутися власних злиднів. Двічі до нього цілком чемно зверталися полісмени, вирішивши, що це фронтовик у відпустці, якому ніде почувати. Вінтерборн силкувався пояснити, в чому річ; Один з полісменів по-батьківському ласкаво порадив:

— Слухай, синку, йди до Спілки молодих християн. Там за ліжко беруть недорого. У мене в самого на фронті син отакий, як ти. Був би він оце тут, як ти, я б не хотів, щоб він пішов з котроюсь із отих вуличних. Він у мене славний хлопець, справді. Але йому не пощастило з начальством, страх як не пощастило. Ось уже два роки, як йому відпустки не дають.

— За два роки жодної відпустки? Це якесь диво!

— Жодної, навіть відколи побував у госпіталі?

— А чого він лежав у госпіталі?

— Писав, що запалення легенів, але ми гадаємо, що його поранило й він не хотів нас хвилювати, бо іншим разом уже писав, ніби плеврит.

— Може, ви знаєте номер госпіталю?

— Знаю: номер шістнадцять — двадцять чотири.

Вінтерборн усміхнувся сумно й цинічно: він знав, що то госпіталь для венериків. Поки солдат лікується там, його позбавляють платні, а потім ще й не дають відпустки. Але нащо смутити батька правдою?

— А давно його виписали?

— Та вже місяців десять чи й більше.

— Ну, то йому напевне до різдва дадуть відпустку.

— Ти так гадаєш? Справді? Він такий славний хлопець, і лицем гарний, і дужий. Може, де стрінеш, як вернешся туди. Він в артилерії. Том Джонс його звати.