Розділ «Смерть героя»

— Щасти ж тобі.

— Щасти й тобі.

Вінтерборн знайшов той дім, де збиралась вечірка. Гостей було з десяток. Декого Вінтерборн знав. Тут уже почули про поразку на Соммі від якогось добродія з Вайтголу і саме обговорювали її.

— Це дуже тяжка поразка,— заявив той, хто приніс новину.— Мені казали, нагорі гадають, що через неї війна затягнеться ще на рік, і ми втратимо принаймні ще триста тисяч душ.

Він вимовив це число так недбало, ніби не надавав йому великої ваги. Вінтерборн чув, як усі повторюють оте «триста тисяч» таким тоном, ніби йшлося про корів, пенси або морквини. Він ходив по великій кімнаті туди й сюди, осторонь від інших, і думав, уже не слухаючи загальної балаканини. В його мозку дудніли слова: «Дивізію розбили вщент». Йому хотілося вхопити за барки всіх у цій кімнаті, і всіх можновладців, і взагалі всіх, хто не б’ється на фронті, й гукнути їм в обличчя: «Дивізію розбили вщент! Ви знаєте, що це означає? Припиніть це, ви повинні це припинити! Дивізію розбито вщент!»

13

Вінтерборн напружено прислухався. Так, це воно! Він обернувся до свого вістовця:

— Ви чули, Бейкер?

— Що чув, сер?

— Ось слухайте.

Стояла тиша, тільки десь далеко, негучно бринів аероплан; а потім пролунало дуже, дуже тихе, але виразне: Брязь!

— От! Ви почули?

НІ, сер.

— Це важкий снаряд упав у М. Скоро й ви почуєте. Та ходімо, треба поспішати. Йти не близенько, а вернутися краще завидна.

Рівно через рік — мало не день у день — після того, як Вінтерборн уперше попав до М., він повертався туди командиром роти.

З Лондона він доїхав прямо до Етапля й там кілька днів прожив у наметі під соснами, на піщаному косогорі. Разом з ним прибуло дуже багато офіцерів, і спати доводилось по четверо в одному наметі. Як на Вінтерборна, це було дуже просторо, розкіш, та й годі, але решта, троє лейтенантів, що попали на фронт уперше, нарікали, що нема де розставити похідного ліжка й доводиться спати в спальному мішку. Вінтерборн і не подумав тягти з собою розкладне ліжко, бо знав, що матиме змогу спати в ньому не часто.

В Етаплі навіть офіцери, що мали все-таки ширші можливості розважитися, не знали, куди подіти час. За їдальню був великий намет, по якому гуляв протяг; правда, в таборі було кіно, і там Вінтерборн збавляв годину-другу щовечора. В таборі служило чимало жінок, і йому впало в око, що декотрі з них вагітні. Ніхто видимо й не пробував це приховувати; та й навіщо? Адже народжуваність в Англії швидко падала, а для наступної війни мали підростати нові солдати. Він помітив, що цвинтар виріс удвічі відтоді, як він востаннє бачив його з поїзда кілька місяців тому. Той наступ на Іпрі, певне, дорого коштував. Цілі акри дерев’яних хрестів — старих, уже похилених, потемнілих від дощу та сонця, і нових, що посуваються все далі в дюни. А тепер іще цей розгром на Соммі. Хейг уже віддав наказ «ні кроку назад», Роша поставили на чолі союзницьких військ, Америку гарячково вмовляють негайно присилати підкріплення. І все ж фронт день у день відкочується під натиском безнастанних атак німців. Схоже на те, що цій війні кінця не буде.

В Етаплі Вінтерборна приділили до 9-го батальйону Фоддершірського полку, командиром другої роти, і послали туди з іще п’ятнадцятьма лейтенантами, більшість яких ще не бували на фронті. Батальйон вони знайшли на відпочинку в невеличкому сільці, миль за двадцять у тил від М. Полк належав до однієї з розтрощених дивізій, і батальйон теж зазнав тяжких утрат: загинули майже всі офіцери, сам полковник теж, і більше половини рядових. Новий командир батальйону був раніше капралом у кадровому війську, офіцерський чин дістав на початку війни і завдяки спритності та педантизмові старого стройовика дослужився вже до тимчасового чину підполковника. Він був не бойовий офіцер, а майстер муштри. Поводився з людьми брутально, мов плацовий сержант-інструктор, і його метод «навчання» полягав у тому, щоб цілий день ганяти своїх підлеглих — і солдатів, і офіцерів. За тиждень «відпочинку» в такого командира Вінтерборн стомився трохи не так, як на передовій. Лейтенанти, які ще не побували під вогнем, зовсім знесилились і занепали духом.

Проте слід визнати по справедливості, що й підполковнику Стрейкерові було страх як важко, і Вінтерборн співчував би йому, якби він не пхався так явно до чинів та нагород коштом своїх підлеглих. Із давнього батальйона лишилися жалюгідні недобитки. Офіцерів зосталося всього четверо, один з них — ад’ютант командира; було ще кілька сержантів та щіпка рядових — здебільшого сигналісти й штабні службовці. Жодного кулеметника. Дві роти в повному складі попали в полон, а решта пробилася з величезними втратами. На поповнення прислали головним чином зелених, ледве навчених хлопчаків десь вісімнадцяти років, які частенько тремтіли від самої думки про передову. Щоб надолужити брак сержантів, довелося дати звання трохи не всім солдатам, котрі вже побували на фронті, навіть їздовим, що ледве вміли розписатися.

Вінтерборн сподівався, що на фронті він спочатку буде понадштатним офіцером під наглядом досвідченіших командирів і привчатиметься до майбутніх обов’язків, супроводячи інших та підмічаючи, що роблять вони. І його вжахнуло — хоча й трохи полестило йому,— коли йому відразу доручили виконувати обов’язки командира третьої роти. Але дітись не було куди. Дехто з нових офіцерів були зовсім хлопчиська; інші — добровольці з тилової служби, чудові фахівці своєї справи, але зовсім не обізнані з траншейною війною; а решта — «незамінні» службовці різних фірм, які не зуміли втриматись під мобілізаційною мітлою 1917 року. Вінтерборнові дали під команду ще чотирьох лейтенантів — Гатчісона, Коболда, Пейна і Раштона. Всі вони були славні хлопці, але троє ще й не нюхали фронту, а четвертий побував тільки в Єгипті.