Розділ «Смерть героя»

Німцям уже бракувало сили для атак, і почався могутній контрнаступ союзницьких військ. Голодні німецькі армії відкинуто на лінію Гінденбурга, їхню неприступну твердиню. Канадці якимось дивом узяли штурмом рубіж Дрокур — Кеан.

І ось Вінтерборн попав на Сомму, в ту страхітливу пустелю. Німці відступали, англійська армія переслідувала їх. Уночі пройшли шляхом Бапом — Камбре, нашвидкуруч викопали сякі-такі ямки в піщаному косогорі й умостилися там спати. Під блідим місяцем сплюндрована земля здавалася крижаним, незрушним обличчям Смерті. Солдати говорили пошепки, так пригнітила їх ця жахлива пустка. Вдень стало видно, що все завалено рештками спорядження розгромлених німецьких армій. Підбиті танки, гармати з розбитими колесами стояли, наче залишки потонулих кораблів, заякорені в недвижному океані снарядних вирв. Земля була засіяна шинелями, кошлатими шкіряними ранцями, гвинтівками, баклагами, протигазами, касками, гранатами, шанцевим інструментом, усім покинутим у панічній втечі. А вночі на обрії червоніла заграва — горіло Камбре,— і на тлі заграви чорним горбом вирізнялась гора Бурлон.

Німців відігнали й від Камбре, тіснили їх далі від селища до селища, а їхній ар’єргард відбивався з гармат та кулеметів. Німецькі кулеметники, недобитки блискучої армії перших років війни, гинули на своєму посту. Деморалізована німецька піхота, здавалась у полон цілими частинами.

Три дні підряд Вінтерборнова рота йшла в авангарді, і він вів солдатів у темряву по незнайомих місцях, за компасом, у якомусь ніби запамороченні. Йти в непроглядному мороці, під градом снарядів, весь час боячись нарватися на кулеметну засідку,— то була нестерпна мука. Вони вдиралися в обезлюднілі села, що понад чотири роки були в руках у німців. Перелякані люди тулились у підвалах або, знавіснівши, тікали світ за очі. Вже з годину, як розвиднилось; після недовгого, але щільного артилерійського обстрілу рота зайняла село Ф. Дороги, що вели туди, були просто-таки захаращені вбитими німцями, розтрощеними возами, роздертими кінськими трупами. Мертві німецькі солдати валялись на сільській вулиці, засипаній битою дахівкою й цеглою. В якомусь садку збожеволілий від страхіть війни селянин копав могилу для дружини, вбитої вибухом снаряда. В зруйнованій сільській школі Вінтерборн підібрав долі книжку — «Думки про християнство» Паскаля.

Частину міста Камбре зрівняно з землею ще в 1914 році, лишився тільки сумний пам’ятник: акуратно згорнені в купи уламки. Частина того, що лишилося, згоріла. На вцілілих вулицях багато будинків сплюндровано. Меблі потрощені, картини й фотокартки позривані зі стін, подушки пропороті багнетами, завіси покраяні, килими порізані на шматки. Перепсувавши все, що лишень можна, німці звалювали мотлох купою посеред кімнати й мочились та випорожнялись на ту купу. Вінтерборн заглядав у десяток будинків — скрізь таке саме. Далі за Камбре села не були так поплюндровані, але страшенно засвинячені, мухи аж гули, літаючи хмарами. Декотрі садиби, що стояли осібно, були випатрані начисто. В одному Вінтерборн знайшов геть виснажену француженку та двох зголоднілих дітей. В домі не було нічогісінько, крім соломи. Він віддав жінці свій недоторканний запас і ще дав двадцять франків. Жінка взяла все — з виразом тупої безнадії.

Вони наближались до бельгійського кордону. Ввечері третього листопада Вінтерборн із двома десятками своїх людей вдерся в село К., коли німці ще поспіхом утікали з другого кінця села. Йому було наказано зайняти село, коли буде змога, й підготувати нічліг для всієї частини. Він розмістив свою роту, виставив вартових і сторожові пости, а тоді пішов оглянути підвали. Німці були мастаки ховати скрізь міни, що вибухали, ледве-но зачепиш; крім того, Вінтерборн хотів пересвідчитись, чи не сховалися десь у підвалах німецькі солдати, щоб потім заскочити англійців зненацька. З кишеньковим ліхтариком у руці він оглядав підвал за підвалом і невдовзі переконався, що можна не боятися. Німці тікали в такому поспіху, що в деяких підвалах лишились навіть гвинтівки та спорядження. Підлога була засипана соломою. На одному столі він побачив недописаний лист, урваний на половині фрази. Ще в одному підвалі лежав труп великого чорного пса — власник волів застрелити його, ніж лишити на поталу ворожим солдатам.

Командир батальйону пояснював по карті план майбутнього бою. Офіцери записували його розпорядження, аж надто докладні, але точні й зрозумілі. Скінчили раду майже о пів на четверту, а наступ був призначений на шосту тридцять. Вінтерборн напередодні встав о п’ятій годині ранку, й відтоді був на ногах. Очі пекло, в голові був такий туман, що він насилу зміг зрозуміти й записати наказ. Тремтячою рукою, ніби не своїм почерком, дряпав він слова, не дбаючи за правопис. Показуване на карті довго не доходило до нього, він раз у раз перепитував, дратуючи командира.

Їм лишалося близько години до виходу на бойові позиції. Інші офіцери заквапились хоч трохи поспати. Вінтерборн почував себе зовсім сонним, але заснути ніяк не міг. Думка про ще один бій, хай навіть із розбитим, зневіреним німецьким ар’єргардом, сповнювала його невимовним жахом. Як він витримає ще один загороджувальний обстріл? Він спробував написати листи Фанні й Елізабет, але думки блукали десь далеко, і він не міг зібрати їх докупи, щоб стулити хоч кілька банальних фраз. Він сидів на стільці, якого приніс денщик, сидів, зіперши голову на руки, а очі втупивши в солому на підлозі та в труп чорного собаки. Він прагнув тільки одного — спокою. Йому необхідний спокій! Він дійшов до межі витривалості, зужив останні крихти снаги й сили. Йому хотілося бути одним із отих кістяків, що лежали на висоті 91, безіменним трупом поміж інших трупів, що валялись на вулиці. В нього не лишилося мужності навіть на те, щоб застрелитися з власного револьвера, і та крапля зневаги до себе долила по вінця чашу розпачу.

Вони вишикувалися взводами на сільській вулиці, і кожен офіцер мовчки повів свій взвод до призначеної йому вихідної позиції. Вінтерборн рушив позаду з жменькою людей, штабним взводом, і мав доглянути, щоб кожен взвод розмістився як слід. Він потиснув руку кожному офіцерові.

— Ви добре пам’ятаєте наказ і поставлене завдання?

— Так.

— Прощавайте.

— Ох, нащо так? Краще «до побачення».

— Прощавайте.

Вінтерборн вернувся на свій командний пункт і став чекати. Він глянув на ручний годинник зі світним циферблатом. Шоста двадцять п’ять. Ще п’ять хвилин до атаки. Холодна листопадова ніч була незвичайно тиха. Тисячі солдатів, сотні гармат стояли насупроти, готові до бою, а довкола — ні звуку. Він прислухався. Нічого. Його вістовець щось шепнув сигналістові, той пошепки відповів. Ще три хвилини. Тиша. Він чув, як б’ється його серце — швидше, ніж вицокує секунди годинник, якого він тримав коло вуха.

Трах! Мов оркестр за помахом дирижерської палички, загриміли тисячі гармат на півночі й на півдні. Спалахи гарматних пострілів обернули ніч у мигтючий день, земля задрижала від ударів, у повітрі заревли й завищали снаряди. На німецькому боці теж сяйнули спалахи: озвалась там артилерія. Кидаючись уперед, Вінтерборн іще побачив, як побігли в атаку перші рої його роти, а тоді все зникло в диму та гуркоті снарядних вибухів. Один снаряд вибухнув між ним і його вістовцем, той заточився й упав; а потім зник капрал, розірваний на шматки прямим влучанням. Вінтерборн збіг у рівчак виїждженої дороги й ліг на узбіччі, силкуючись у тьмяному світлі світанку розгледіти, що діється. Побачив тільки дим і побіг далі. Раптом його оточили німецькі каски. Він ухопився за револьвер. Тоді помітив, що німці беззбройні й тримають підняті руки високо над головою.

Німецькі кулемети строчили по них, і кулі свистіли безперестану. Він пробіг повз трупи кількох своїх солдатів. Один рій змело весь вибухом важкого снаряда. Інші лежали поодинці. Он Джеймсон; а он Голівел; сержант Мортон, Тейлор і Фіш — один на одному. Він добіг до шосе — звідти лишалося триста ярдів до лінії, яку вони мали зайняти. Роту зупинив убивчий кулеметний вогонь. Офіцери й солдати залягли, солдати стріляли з гвинтівок, кулемети вистрілювали диск за диском. Другого Вінтерборнового вістовця влучило кулею, він лежав і стогнав:

— Ради бога, добийте мене! Добийте. Не можу! Болить! Добийте мене!!

У Вінтерборновій голові наче щось луснуло. Він відчув, що божеволіє, і схопився. Кулеметна черга сталевим батогом шмагонула його по грудях. Всесвіт вибухнув чорним полум’ям, і він провалився у небуття.

ФРАНЦУЗЬКА РЕСПУБЛІКА