Розділ «Смерть героя»

Насамперед Вінтерборн провів огляд своєї роти, і в нього стислося серце. Він розумів, що це варварство — посилати на передову отаких хлопчаків з переляканими очима, не давши роті кістяка з досвідченіших солдатів. Куди краще було б розсипати їх по інших частинах. Вони вміли бездоганно начистити гудзики, крокувати в ногу, повертатися «право-руч!» і «ліво-руч!», клацати підборами, майже як гвардійці, але трусилися, коли до них звертався офіцер. Але про те, яке діло чекає на них попереду, й уявлення не мали. Вінтерборн гадав, яким зеленим сам попав уперше на фронт, і в нього знову стислося серце від думки, що й офіцер із нього ще зовсім невмілий. Він мав украй поверхове уявлення про те, як командують ротою на передовій. Звичайно, колись вислухував і передавав накази, а на курсах його сяк-так навчили, як керувати ротою... на папері. Та це було зовсім не те, що нести відповідальність за сотню з лишком солдатів, більшість із яких — боязкі хлопчаки, які ще не бачили ніяких траншей, крім учбових, і не чули вибуху бойового снаряда. Та що вдієш: йому лишається робити доручене діло, і то по змозі краще...

Їхня дивізія мала заступити Канадський корпус на одній з ділянок фронту під М. Вінтерборновій роті припала частина резервної лінії траншей відразу ліворуч від М. Усіх чотирьох ротних командирів з вістовцями послали вперед на вантажній машині оглянути позиції й домовитися з канадцями про порядок зміни. Підполковник утовкмачив Вінтерборнові, як важливо одержати й старанно вивчити писану інструкцію щодо оборони відтинку, яка має бути в того офіцера, що його він змінює.

В домовленому місці їх мали зустріти провідники з Канадського корпусу, але там нікого не було. Вінтерборн, що втрапив би до М. навіть у глупу ніч і, мабуть, разів із двадцять ходив тими траншеями, які мав тепер зайняти з ротою, вирішив іти без провідника. Решта троє, не покладаючись на нього, лишилися чекати. А він рушив у путь із Бейкером — своїм денщиком та вістовцем. Тепер, через брак людей, офіцерські денщики мали служити й за вістовців, а як наслідок, обидві служби справляли препогано. Бейкера накинув Вінтерборнові деспотичний командир батальйону, що втручався в кожну дрібничку, а потім, коли щось не клеїлося, винуватив ротного командира. Таким чином він діставав змогу приписувати собі кожен успіх, а відповідальність за невдачі спихати на інших.

Вінтерборн сам нізащо не вибрав би собі за вістовця Бейкера й не розумів, з якої це примхи командир накинув йому хлопця. Бейкер до армії служив на побігеньках у капелюшника й був, власне, непоганий хлопчина, але несміливий, недотепний і ледачий. Він вважав, ніби всі обов’язки вістовця полягають у тому, щоб ходити за своїм офіцером, наступаючи йому на п’яти.

Вони проминули багато місць, знайомих Вінтерборнові: цвинтар (що помітно розрісся), зруйноване селище (тепер зруйноване ще дужче), довгий кряж зваленої породи, «Саутгемптонську вулицю». Ніщо не змінилося, хіба все стало ще пустельніше та сплюндрованіше. Він відзначив, що того ранку або напередодні на цвинтарі впали кілька важких снарядів і порозривали могили та розкидали кістки, по інших могилах — подерті укривала, потрощені хрести... Він зайшов туди на кілька хвилин і пройшовся по довгому ряду, де були могили саперів з його колишньої роти. Хвилину-другу постояв над Томпсоновою могилою. Хрест похилився від удару осколка. Вінтерборн поправив його.

Траншею він розшукав легко й спитав у першого ж вартового-канадця, де ротний штаб. Вартовий стояв, недбало зіпершись на бруствер, і жував гумку. Вінтерборна, звиклого до безнастанних звертань «сер», клацання підборами та взагалі солдатської запобігливості, трохи вразило те, що солдат тільки показав мовчки великим пальцем через плече й знову почав глибокодумно жвакати свою гумку. Командира роти, майора, він застав у двомісній убиральні, влаштованій прямо в траншеї; той цілком демократично сидів над вічком і перекидався жартами з котримось із своїх солдатів. У британській армії для офіцерів завжди були окремі вбиральні.

Вінтерборнові страшенно сподобався цей демократизм і канадці взагалі. Його відразу ж запросили випити віскі з содовою і зіграти партію в бридж. Він сяк-так відкрутився, а потім пояснив, чого прийшов: узяти письмові інструкції та оглянути позиції. Канадські офіцери безтямно витріщились на нього й сказали, що не мають ніяких писаних інструкцій.

— Ну, гаразд, а що ж ви зробили б, якби вас атакували?

— Та, певне, зайняли б флангову оборону — якщо вже німці прорвуться повз кулемети в М.

Майор обводив Вінтерборна по всій позиції. Супроти всіх статутів, він був без кашкета, і солдати, яких він минав, вітали його дружнім кивком або навіть словом-другим. Вінтерборн завважив, що вони не чекали, поки він заговорить перший, і не величали його «сером». Комедія, подумав він: канадці, безперечно, найкращі солдати в англійській армії, їх завжди кидають у найтяжчі місця. А тим часом вони навіть не титулують офіцера «сером»!

Ця зустріч із канадцями була, можливо, останнім просвітком у Вінтерборновому житті; більше він не зазнав ні хвилини втіхи чи спокою. Тільки-но повернувся до свого батальйону, як його життя стало суцільним нестерпним кошмаром. Його засипали всілякими паперами, вимагаючи всіляких відомостей та цифр, що їх він ніяк не міг дати. Його недосвідчені підлеглі раз у раз припускалися всіляких помилок, хиб та недоглядів, і за кожну дрібницю педант командир вичитував йому. Багато днів, коли не тижнів він не міг виспатись, йому не щастило навіть роззутися на ніч. Він мусив без кінця мотатись по траншеях, особливо в ті шестиденки, коли рота чергувала на передовій лінії, та й у другому ешелоні бувало не легше. По кілька годин щодня доводилось відповідати на безглузді письмові запити, які приносили від командира змучені вістовці, та сушити голову над докладно-дріб’язковими, нікому не потрібними наказами. Раз по раз його викликали до штабу батальйону, де мусив вислухувати гнівні нотації та догани за дрібні, нікчемні похибки. Якось, супроти всіх правил, він сам пішов у дозор, аби мати певність, що хоч один дозор виконає своє завдання як слід,— і за це теж мусив вислухати сувору догану. Солдати, несподівано звільнені від начищання гудзиків, салютування й муштри (а їм же втовкмачували, ніби це найважливіші в світі речі!) враз скотилися до недбальства в справді важливих речах. Вони губили своє спорядження, розсипали набої, на чатах не пам’ятали своїх обов’язків, навіть засинали; трусилися зі страху, коли їх посилали в дозор, аж плакали, зостаючися в секреті на «нічиїй землі», смітили в траншеях папірцями, бляшанками з-під м’яса, недоїдками, мочились прямо в траншеї й безнастанно «забували», що їм наказано. Поки Вінтерборн в одному кінці своєї ділянки пнувся з шкури, силкуючися домогтись від них якогось пуття чи ладу, в другому кінці чинилися всі можливі й неможливі порушення військової дисципліни. Записувати прізвища для покарання було марним ділом, бо яка ще може бути гірша кара, ніж служба на передовій? Якось він, утративши терпець, наказав сержантові записувати прізвища, і до вечора виявилося, що їх набралось більше сорока. Сміх, та й годі. Підофіцери, зрозумівши, що пуття не доб’єшся, махнули на все рукою.

Він пересвідчився, що ніхто з новеньких не вміє швидко надівати протигаз, геть отупілі, вони навіть не розуміли, який газ небезпечний. І робили несусвітні речі. Наприклад, обслуга кулемета всім гуртом ішла обідати, не зоставивши біля зброї нікого. Вінтерборн викрив це аж на десятий день. Підлеглі йому офіцери, звісно, все бачили, але навіть не знали, що про таке треба доповідати. Вінтерборн подав рапорт на відповідального за це сержанта — задля науки іншим. Написав був рапорт і на солдата, що заснув на варті, та як подумав, що за таке тяжке порушення статуту сердегу можуть і розстріляти, то порвав папірця. Крім того, йому не давала спати думка, що позиції його роти зовсім негодящі. Вони тяглись на півтисячі ярдів. Попереду — охоронна лінія з чотирьох секретів та спостережних постів, на кожному — рій солдатів. На триста ярдів позаду — головна лінія оборони і його штаб. А ще позад неї — кілька окремих кулеметних гнізд. Вінтерборн протестував проти такого розміщення, але на його протести ніхто не зважив. Така схема оборони була, може, добра на папері; її вдалось би, можливо, здійснити з обстріляними, досвідченішими солдатами, але в таких умовах на неї годі було покладатись. Пробувши на передовій дві-три ночі, Вінтерборн зрозумів, що як німці підуть по-справжньому в атаку, він з ротою не протримається й десяти хвилин. Він спробував переконати командира батальйону, просив хоч тимчасово змінити схему, розмістити його роту на короткому відтинку, щоб він принаймні мав усіх своїх солдатів під наглядом. Йому сказано, що він нічого не тямить і не годиться навіть у капрали. Вінтерборн ущипливо відповів, що не кожному дано народитись капралом. І запропонував, щоб роту передали комусь іншому. Але йому сказано, щоб не плескав дурниць, як не хоче сю ж мить попасти під арешт та польовий суд за нехтування службою й за невиконання наказів у фронтових умовах. Знаючи, як легко зліпити «справу» для польового суду, Вінтерборн хіть-не-хіть лишився ротним командиром.

На превелике щастя, спочатку його позицій не атаковано, проте кількох солдатів він таки втратив. Двох поранило, коли вони пішли по вечерю для роти, заблудилися й півночі проблукали. Одному пробило шию кулею з пристріляної гвинтівки, хоча Вінтерборн тричі наказував кожному сержантові, щоб остерігав людей перед снайперами. А одного ранку під час переклику німці обстріляли їх снарядами з гірчичним газом. Вінтерборн щодня до знемоги товкмачив солдатам, щоб стереглися газів. І ось два іпритні снаряди впали поряд за бруствером; у траншеї, на приступці для стрільби, навпроти того місця стояло шестеро солдатів. Вони пригнулися, коли снаряди вибухали, а потім стали, як барани, втупившись у яскраво-жовту вирву й дивуючися: що воно так засмерділо! Троє з них отруїлось, і двоє — на смерть.

Щоночі мало не з вечора до ранку Вінтерборн мотався туди й сюди по своєму довжелезному відтинку, перевіряючи: чи кожен на своєму посту? Якось уранці, замість поспати хоч годину, він подався перевірити свої спостережні пости, бо якесь передчуття тривожило його. Постів було чотири, ярдів за сотню один від одного, вони чаїлися в колишній передовій траншеї. На третьому спостережному посту він знайшов шість гвинтівок, приставлених до стінки траншеї, і — ні душі. Всіх, потихеньку підкравшись, узяли в полон німецькі розвідники, хоч був уже білий день! Певне, поснули. Вінтерборн розлютився, послав вістовця по інший рій, а сам лишився на чатах. Вістовця не було бозна-як довго, а вернувшись, він із зляканим обличчям доповів, що сержант не прийде. Вінтерборн не хотів, щоб інші пости знали, що сталось: могла спалахнути паніка. Зоставляти на чатах вістовця було б марно: він просто дочекався б, поки командир повернеться до нього спиною, а тоді побіг би на інші пости й розніс панічну новину. Вінтерборн вернувся в траншеї. Виявилося — вістовець передав його наказ так плутано й недоладно, що сержант нічого не зрозумів і наказав йому вернутись до командира й розпитати, як слід. Батальйонний командир, звичайно, звинуватив у всьому Вінтерборна й знову почав погрожувати йому польовим судом. Вінтерборн обурився; вони несамовито засперечались, і відтоді підполковник почав присікуватися до Вінтерборна ще дужче. На той час, коли вони після перших трьох тижнів на передовій пішли на чотириденний «відпочинок», Вінтерборн відчував таку страшну втому й пригніченість, що раніше був би й не повірив, ніби так може бути. Натупцявшись і накричавшись у темряві, він розвів своїх солдатів по квартирах, тоді упав на розкладне ліжко й проспав чотирнадцять годин.

Звичайно, Вінтерборн брав усе надто близько до серця, все йому здавалось трагедією. Становище, в яке він потрапив, тільки невблаганно підживляло внутрішню тривогу. Доля, що полюбляє жорстокі жарти, наче навмисне втягувала його в такі умови, що він весь час надривався душевно й вимотувався фізично — і все без пуття. Можливо, йому не поталанило тим, що за англійським алфавітом він стояв у кінці списку й через те дістав призначення в батальйон, так недоладно сформований і відданий під команду такому гавкунові. Ми скінчили офіцерські курси майже разом; та в мене справи йшли більш-менш легко, без перепон, а в нього — все через пень-колоду. Він весь час скнів у похмурих думках і бачив усе на світі в щонайчорніших барвах: особисте життя зійшло на пси, в армії йому гірше, ніж у пеклі, союзницькі війська весь час відступають, війні кінця не видно, і навіть якщо він уціліє, то ніколи не зможе склеїти своє розбите життя. І ще йому не поталанило тим, що він відразу попав назад під селище М., пов’язане для нього з такими тяжкими спогадами, а через те йому вдвічі тяжче було панувати над своїми розшарпаними нервами. Душевний стан, у який його вкинули безсоння, постійна тривога, всілякі удари, пропасниця, що на фронті відразу вернулася до нього, і фізична втома, і придушуваний страх, що межував із божевіллям. Він зазнав катастрофи, і його закрутило у вирах війни. На поверхні він якось тримався завдяки самій лише силі волі та ще, може, гордості.

Дні складалися в тижні, тижні — в місяці. Вінтерборн жив неначе в маячні. Хоч би що сталось, у голові в нього відлунювало одне: Смерть, Смерть, Смерть. Здавалося, весь тлін, уся погибель з бойовищ улились йому в кров і отруїли його. Він жив серед роздертих тіл, серед людських останків на якомусь пекельному цвинтарі. Знічев’я нервово колупаючи стеком стінку траншеї, він натикався на людські ребра. Наказав викопати позаду траншеї нову яму для вбиральні — і тричі довелось облишити копання та починати в новому місці, бо лопата врізалась у жахливе чорне місиво захоплених тлінням людських тіл. Якось рано-вранці, в туман, він піднявся на вершину висоти 91, де, мабуть, не ступала нічия нога, відколи висоту взято. Густий туман заліг навкруги в дивній тиші. На їхньому відтинку фронту — ні пострілу, ні звуку, тільки з півночі й півдня долинав гуркіт канонади. Довкола була пустеля, подовбана вирвами, обснована іржавим колючим дротом, і повсюди лежали скелети в касках, ще одягнені в зотліле лахміття, сіро-зелене або кольору хакі. Он кістяна рука ще стискав поламану іржаву гвинтівку: а там роззявився напівзогнилий черевик, і з нього стирчать тонкі вузлуваті кістки ноги. Вінтерборн натрапив на кістяк, геть розтрощений вибухом снаряда; череп розколовся, зуби розсипані по оголеній крейді; сила вибуху ввігнала кілька монет та металевий олівчик у кульшову й стегенну кістку. В бетонному кулеметному гнізді кістяки трьох німців ніби навішані на кулемет, який і досі вистромляє дуло в стрільницю. Їх закидали ззаду фосфорними гранатами, що пропалюють тіло, і годі врятуватися від них. З голого зап’ястка кістяка ще звисає на зсохлому ремінці ручний годинник. Білі клуби туману повільно пливли повз Вінтерборна, ніби привиди вбитих, повітря тремтіло від далекого грому канонади, а він стояв застиглий, безмовний і споглядав останні досягнення людської цивілізації.

На їхній ділянці фронту влаштували вилазку. Він стежив з траншеї за вибухами вогневої завіси, що мала прикривати посланий у бік ворога загін. Німці розганяли темряву освітлювальними та сигнальними ракетами. Їхня артилерія, міномети й кулемети шалено огризалися. З того боку пливли дим і газ. Чекання тривало без кінця, та нарешті вернулись офіцер і троє солдатів — змучені, в крові, почорнілі від диму, пошарпані на колючому дроті. Вилазка не вдалася.

З тилової бази прислали спеціальну хімічну команду, і вона обстріляла супротивника мінами Стокса, начиненими смертоносним газом. Мін випущено кілька тисяч. Тільки-но випустили останню міну, «хіміки» дременули далі від фронту. А німці засипали англійські траншеї снарядами. Вранці Вінтерборн у бінокль бачив, як німці на ношах виносять трупи.

На «нічиїй землі» упав англійський аероплан. Вінтерборн бачив, як пілот, іще живий, виборсується з купи уламків. Та по ньому сіконув ворожий кулемет, і він безвладно звис тулубом через борт машини. А тоді англійці розбили власний аероплан важкими снарядами, щоб німці не могли захопити зразок нової конструкції.

Їх перевели на іншу ділянку фронту. Вночі роту послали на «нічию землю» зміцнювати дротяні загорожі, бо сподівались ворожої атаки. І раптом німецькі позиції на півмилі спалахнули вогненною смугою. В повітрі засвистіло, заревло, завило, і з тисячу хімічних снарядів сипонуло на них. Кого вбило прямим влучанням, кого поранило осколками. Хто більш як двічі вдихнув смертоносного газу, той був приречений. Усю ту ніч і ще довго туманним ранком по сполучних ходах проносили ноші з недвижними тілами; на устах у мерців жахливо біліла піна.