Розділ «Смерть героя»

— Нічого, люба. Коли ми зможемо зустрітися?

— Хвилиночку, я гляну в записник.

Коротка мовчанка. В трубці ледь чутно прозвучав уривок чужої розмови: «Господи! Вбито?.. Та він же щойно тиждень як поїхав туди!..»

Знову голос Фанні:

— Алло! Ти слухаєш, Джордже?

— Слухаю.

— Сьогодні середа. Якось так вийшло, що я весь цей тиждень страшенно зайнята. Хочеш, повечеряємо в суботу?

— Аж у суботу? Не раніше? Я ж маю відпустку тільки два тижні.

— Ну гаразд, тоді поснідаймо в п’ятницю, коли хочеш. Я буду не сама, але й ти можеш прийти. Але повечеряти вдвох було б краще, правда ж?

— Так, звичайно. Отже, в суботу. О котрій годині?

— О пів на восьму, там, де й завжди.

— Гаразд.

— До побачення, серденько.

— До побачення, рідненька.

Він повечеряв сам, а тоді пішов до «Черкеської кав’ярні», де, як йому сказали, збирається тепер цвіт інтелігенції. Там було дуже людно, але нікого знайомого. Він знайшов вільне місце й сів. Навпроти нього два столи займала блискуча компанія елегантних молодих гомосексуалістів — двоє з них у формі штабних офіцерів. Вони окинули Вінтерборна пихатим, зневажливим поглядом і більш не звертали на нього уваги. Йому стало ніяково, і він подумав: даремно він приперся сюди в своїх солдатських лахах. Може, ця кав’ярня не для рядових? Він заплатив за каву й вийшов. Поганявшися трохи вулицями, зайшов до шиночка на Черінг-Крос-род і став коло прилавка, за яким пили пиво кілька томмі. То були підофіцери тилової служби — інструктори учбового табору, як він здогадався з їхньої розмови, бо вони все смакували те, як «утерли носа» якомусь там офіцерові, що сплохував із якоюсь там дрібничкою на навчанні. Вінтерборн хотів був випити з ними пляшку та погомоніти, але помітив табличку, що «частувати заборонено», заплатив за своє пиво й вийшов.

Потім зайшов до якогось вар’єте. Там співали одну за одною воєнних пісень, дуже патріотичних, і демонстрували патріотичні воєнні сценки з участю жінок у вбранні кольору прапорів союзних держав. Виставляли своїх солдатів героями, а німців боягузами, і публіка щоразу шалено аплодувала. В одній особливо дотепній сценці томмі взяв у полон кількох німців, принадивши їх прив’язаною до багнета сосискою. Хор з дівчат у довоєнних червоних мундирах проспівав пісеньку про те, як усі дівчата люблять томмі; співаючи, вони в лад задирали обтягнені форменими штаньми ноги і зовсім не в лад віддавали честь. А потім — грандіозний фінал — Тріумф Перемоги — під мелодію солдатської пісні:

Як заб’ємо на Рейні клин,

То вас розколем по Берлін.

Під кінець вистави оркестр заграв «Боже, бережи короля». Вінтерборн, як і всі військові в залі, підвівся й став струнко.

Одинадцята година. Він вирішив, що піде в свій клуб і переночує там. У клубі було майже безлюдно — тільки троє-четверо літніх людей при тьмяному світлі поважно дискутували, як слід було кому грати у тій партії в бридж, яку вони щойно скінчили. Повсюди висіли таблички-нагадування: «Ощаджуйте електроенергію». Обслуга — самі жінки, за винятком метрдотеля, блідолицього, низенького чоловічка в окулярах, років сорока п’яти, який сказав Вінтерборнові, що вільних спалень у клубі нема. Всі заброньовані для потреб армії. Вінтерборнові здалося страшенно чудним те, що його знову величають «сером».