Розділ «ЧАСТИНА III ТЕМНИЙ ЛІС»

Час від часу автоматичне ліжко Ло Цзи проїжджало повз ідучих по коридору людей. Він зауважив, що і підошви їх взуття, і колеса його ліжка залишали розмиті фосфоресціюючі сліди на підлозі. У минулому схожий ефект можна було побачити, якщо злегка натиснути пальцем на рідкокристалічний екран. Довгий коридор в своїй стерильній чистоті походив на об'ємну комп'ютерну модель; але Ло Цзи знав, що все це зовсім не віртуальна реальність. Він рухався по справжніх коридорах, відчуваючи спокій і комфорт, яких ніколи раніше не відчував.

Але найбільше його здивувало те, що абсолютно всі — лікарі, медсестри і відвідувачі — виглядали чисто, елегантно і тепло йому посміхалися або махали рукою, коли опинялися поблизу. По їхньому одязі пробігали яскраві картинки, у кожного свої: у когось абстрактні, а в когось пейзажі реального світу. Ло Цзи сподобався вираз їхніх облич; він знав, що очі звичайної людини найкращим чином відбивають стан суспільства в даний час і в даному місці. Одного разу йому показали добірку фотознімків європейських фотографів в останні роки династії Цинь. Його вразили тьмяні очі людей, зображених на цих фотографіях. І в офіційних осіб, і у простого народу в очах можна було побачити не радість життя, а тільки апатію і тупість. Коли люди епохи, в якій опинився Ло Цзи, дивилися на нього, вони, можливо, бачили щось схоже в його очах. У їхніх поглядах світилися мудрість, щирість, розуміння, любов — все те, що він так рідко бачив в своєму рідному часі. Але найбільше його вразив душевний спокій цих людей. Мабуть, промениста впевненість, що світилася в кожному погляді, в цьому столітті стала нормальним станом духу.

Час, в якому прокинувся Ло Цзи, було зовсім не схожий на епоху відчаю. Ще один сюрприз.

Ліжко Ло Цзи безшумно в'їхало в палату. Там вже знаходилися два пацієнти, нещодавно виведені з анабіозу. Один з них лежав в ліжку. Інший, стоячи біля дверей, за допомогою медсестри збирав свої речі, мабуть, залишаючи палату. По їхніх очах Ло Цзи зрозумів, що обидва вони з того ж часу, що й він сам. Їхні очі були вікнами в минуле, з видіннями старого століття, з якого він прибув.

— Як вони можуть так себе вести? Я ж їх прапрадід! — скаржився вибуваючий.

— Це не має значення, — відповіла медсестра. — Згідно із законом гібернація не враховується при визначенні віку. У присутності літніх людей ви будете вважатися молодим… Ходімо. Вони вже вас зачекалися.

Хоча медсестра намагалася уникати англійських слів, часом вона плуталася в китайських — ніби це була древня, забута мова — і волею-неволею переходила на сучасний жаргон. Тоді на стіні з'являвся переклад китайською.

— Я їх навіть не розумію. В нормальну мову намішали якесь цвірінькання! — знову поскаржився відбуваючий, коли вони з медсестрою підхопили сумки і вийшли з палати.

— У наш час треба постійно вчитися. Інакше вам доведеться жити на поверхні, - розчув Ло Цзи відповідь медсестри. Він уже без трднощів розумів сучасну мову. Але остання її фраза прозвучала загадково.

— Вітаю. Вас заморозили через хворобу? — запитав пацієнт, що лежиав у ліжку. Він був молодий, років двадцяти — двадцяти п'яти.

Ло Цзи відкрив рота, але не зміг вимовити ні звуку. Молода людина посміхнулася йому.

— Ви цілком можете говорити. Спробуйте ще раз, так як слід!

— Привіт, — прохрипів Ло Цзи.

Молодик схвально кивнув.

— Чоловік, який щойно пішов, був хворий. А я ні. Я відправився в майбутнє, щоб втекти з мого часу. Ах так, мене звуть Сюн Вень.

— І як воно… тут? — запитав Ло Цзи. На цей раз слова далися йому легше.

— Та власне… не знаю. Я тут лише п'ять днів. Схоже, місце нічого так, непогане. Нам, звичайно, буде важкувато освоїтися в суспільстві. Головним чином тому, що ми занадто рано прокинулися. Через кілька років було б простіше.

— Простіше через кілька років? Хіба не складніше?

— Ні. Ми як і раніше перебуваємо на військовому положенні, і суспільству не до нас. Але через кілька десятиліть, після мирних переговорів, настануть спокій і добробут.

— Мирні переговори? З ким?