Розділ 5 ІСТОРІЯ ЕНН

ІСТОРІЯ ЕНН

— А знаєте, — сказала Енн так, наче звіряла таємницю, — я вирішила, що буду тішитися цій мандрівці. Я вже із власного досвіду навчилася, що коли собі постановиш чомусь тішитися, то воно майже завжди виходить. Треба тільки дуже-дуже суворо собі постановити. Тож поки ми їдемо, я думатиму не про повернення в сиротинець, а лише про мандрівку. Ой, гляньте, яка трояндочка! Правда, гарна? Як вона, мабуть, радіє з того, що вона — троянда. От було б хороше, якби троянди вміли розмовляти! Вони б розповіли нам стільки всього чудового. А правда, рожевий колір — найпрекрасніший у світі? Мені він так подобається, але я не можу його носити. Рудим людям він геть не личить, навіть уявити собі таке важко. А ви не знаєте якої-небудь дівчинки, щоб у неї волосся в дитинстві було руде, а коли вона виросла — то змінило колір?

— Ні, не знаю, — безжально відповіла Марілла, — і впевнена, що з тобою цього теж не станеться.

Енн зітхнула.

— Ну от, іще одне сподівання мертве. «Моє життя — ніби цвинтар померлих надій». Я це речення вичитала якось в одній книжці, і відтоді ним утішаюся, коли щось мене розчаровує.

— Не розумію, чим тут можна втішитися? — запитала Марілла.

— Ну, воно так гарно й романтично звучить, що я ніби сама опиняюся в тій книжці. Я дуже люблю все романтичне, а «цвинтар померлих надій» — це, мабуть, найромантичніше, що тільки можна собі уявити, правда? От я й утішаюся, що в мене теж є такий цвинтар. А ми сьогодні будемо проминати Озеро Осяйних Вод?

— Якщо ти маєш на увазі ставок Баррі, то повз нього ми не поїдемо. Будемо їхати прибережним путівцем.

— Прибережним путівцем — це так гарно звучить. А сама дорога теж така гарна? Щойно ви це сказали, я одразу ж уявила собі картинку. І Вайт Сендз — дуже гарна назва, але Ейвонлі мені подобається більше. Вона така чудова. Як музика. А нам іще далеко до Вайт Сендз?

— П’ять миль. А оскільки ти, бачу, маєш намір і далі говорити, то ліпше розкажи мені щось путяще. Ну, хоча б усе, що знаєш про себе.

— О, ні, те, що я знаю про себе, і переказувати не варто, — палко заперечила Енн. — Дозвольте, я розповім те, що уявляю про себе: так вам буде набагато цікавіше.

— Не треба мені твоїх фантазій. Розказуй усе, як є насправді. Починай спочатку. Де ти народилася і скільки тобі років?

— У березні виповнилося одинадцять, — відповіла Енн із легеньким зітханням на знак покірної згоди розказувати все, як є насправді. — А народилася я в Новій Шотландії, у Болінброку. Мого тата звали Волтер Ширлі, він там був учителем у школі. А маму звали Берта Ширлі. Правда ж, Волтер і Берта — дуже гарні імена? Добре, що в моїх батьків красиві імена. Бо кожному було б соромно, якби його тата звали… ну, Джедедайя чи ще якось так, правда?

— Коли людина чесна й порядна, то байдуже, як її звуть, — сказала Марілла, що почувалася зобов’язаною напучувати.

— Не знаю, — Енн замислилася. — Я колись читала в одній книжці, що троянда, хоч як її назви, все одно пахнутиме так само солодко,[1] але ніяк у це не повірю. Навряд чи троянда була б така ж гарна, якби її називали будяком чи щирицею. Може, мій тато став би доброю людиною, навіть якби його звали Джедедайя, але то був би для нього тяжкий хрест. Ну, а моя мама — вона теж була вчителькою, та коли вийшла заміж за тата, то, певна річ, пішла зі школи. Чоловік — це й так дуже велика відповідальність. Пані Томас казала, що вони були, наче двоє дітлахів. І бідні як церковні миші. Вони оселилися в малесенькому будиночку із жовтими стінами в Болінброку. Я того будиночка ніколи не бачила, але тисячу разів його собі уявляла. Там, напевно, попід вікнами росла жимолость, довкола ґанку — бузок, а біля воріт — лілеї. А на вікнах були муслінові фіранки. Дім із такими фіранками стає дуже-дуже затишний. І я народилася в тому будиночку. Пані Томас казала, що я була найпотворнішою дитиною, яку вона бачила в житті — така худюща, якби не очі, то взагалі би нічого не важила. Але мама гадала, що я була страх яка гарна. А я думаю, що мамі видніше, ніж бідній прибиральниці, правда? Ну, хай там як, а добре, що вона мене любила, бо якби ні, то це було б дуже сумно. Бачте, мама після того зовсім мало прожила. Вона померла від гарячки, коли я мала заледве три місяці. А я б так хотіла, щоб вона пожила довше, і я ще встигла б запам’ятати, як кличу її мамою. Як би це було гарно — казати «мама», правда? А тато помер за чотири дні, теж від гарячки. Отак я лишилася сиротою, а всі довкола, як казала пані Томас, сушили собі голови, що зі мною робити. Бо я вже тоді була нікому непотрібна. Це, мабуть, у мене доля така. Вони обоє, мама і тато, були здалека, і всі знали, що ніяких родичів у них не залишилося. Ну, але врешті-решт пані Томас сказала, що забере мене до себе, хоч вона й була страшенно вбога, і чоловік у неї був п’яниця. Вона мене годувала із пляшечки. Ви не знаєте, чому ті, хто годувався із пляшечки, мусять виростати кращими за тих, хто годувався в звичний спосіб? Бо коли я була нечемна, пані Томас завжди питала, як я можу бути таким капосним дівчиськом, адже вона вигодувала мене із пляшечки?

А тоді пані Томас із чоловіком поїхали з Болінброка в Мерісвілл, і я жила в них, аж до восьми років. Помагала їм глядіти дітей — у них було четверо малюків, менших від мене, і мороки з ними було чимало. А якось пан Томас упав під поїзд і загинув, і його мати сказала, що забере пані Томас із дітьми до себе жити, але тільки без мене. І тоді вже пані Томас, як вона сказала, сушила собі голову, що зі мною робити. Але прийшла пані Геммонд, що жила понад річкою, і сказала, що вона мене візьме, бо вона бачила, як я добре даю собі раду з дітьми, і я пішла жити до неї, там іще поряд рубали ліс. Геть безлюдна була місцина. Якби не уява, я ніколи б не змогла там жити. У пана Геммонда був невеличкий тартак, а пані Геммонд мала восьмеро дітей. У неї тричі знаходилися двійнята. Я люблю дітей у помірній кількості, але три пари двійнят поспіль — це вже забагато. І я так рішуче й сказала пані Геммонд, коли знайшлися останні двоє. Бо я мусила їх весь час тягати на руках і так страшенно від цього втомлювалася.

Отак я понад два роки прожила в пані Геммонд, а тоді пан Геммонд помер і пані Геммонд покинула господарство. Роздала всіх дітей родичам і подалася до Америки. А я мусила поїхати до сиротинцю в Гоуптоні, бо ніхто більше не хотів мене брати. У сиротинці теж не було для мене місця, бо він і так був переповнений. Але довелося їм уже мене взяти, і чотири місяці я прожила там, а тоді з’явилася пані Спенсер.

Енн скінчила розповідь і знову зітхнула, цього разу з полегшенням. Вочевидь, їй не хотілося ділитися спогадами зі свого життя в цьому світі, де вона для всіх була тільки небажаним тягарем.

— А до школи ти ходила? — спитала Марілла, завертаючи кобилку на прибережну дорогу.