Розділ 29 ЕПОХА В ЖИТТІ ЕНН

ЕПОХА В ЖИТТІ ЕНН

Стежиною Закоханих Енн гнала корів з дальнього пасовища. Був вересневий вечір, і всі прогалини між гілками дерев заливало багряне світло призахідного сонця. Подеколи такі самі багряні плями лягали й на стежину, та здебільшого її всю уже вкрили тіні від кленів, а простір під ялицями заповнили ясно-фіолетові сутінки, мов небачене, казкове вино. Вітер грався у верховітті дерев, і немає у світі солодшої музики за надвечірній шелест вітру у верхівках ялиць.

Корови повільно пленталися стежиною. Енн ішла слідом, замріяна, повторюючи вголос бойову пісню з «Марміона», котрий теж належав до минулорічної програми з англійської літератури. Цей уривок панна Стейсі загадала їм вивчити напам’ять, і брязкіт списів було чути в піднесених, тріумфальних рядках. Дійшовши до слів «Та від навали не рідів несхитний частокіл списів», Енн вмовкла й натхненно заплющила очі, щоб краще уявити себе одним із тих героїв. А розплющивши їх знову, побачила Діану, котра виходила із хвіртки на полі Баррі з таким значущим виглядом, що Енн миттю зрозуміла — є новини. Та втім, вирішила погамувати свою надто палку цікавість.

— Вечір — немов багряний сон, правда ж, Діано? Я така рада, що живу. Уранці я завжди гадаю, що нема нічого кращого за ранок, та потім надходить вечір, і він мені здається ще прекраснішим!

— Дуже затишний вечір, — відповіла Діана, — але ох, Енн, я маю такі новини! Вгадай із трьох спроб.

— Шарлотта Джилліс усе-таки вінчатиметься, і пані Аллан хоче, щоб ми церкву прикрасили?

— Ні. Наречений проти. Каже, що зараз ніхто вже так не робить, і що йому вінчання нагадує радше похорон. Шкода, бо це було б так гарно. Вгадуй ще!

— Мама Джейн дозволила їй запросити гостей на день народження?

Діана похитала головою; в очах її стрибали веселі пустотливі бісики.

— Більше нічого не можу придумати, — зажурилася Енн, — хіба що Муді-Спурджен Макферсон проводжав тебе додому вчора після молитовного зібрання. Так?

— Авжеж ні! — обурилася Діана. — Та навіть якби й так, я б цим не вихвалялася. Гидкий хлопчисько! Я знала, що ти не вгадаєш. Мама вчора одержала листа від тітки Джозефіни, яка запрошує нас із тобою наступного вівторка до міста, на виставку. От!

— О, Діано, — прошепотіла Енн, уважаючи за потрібне зіпертися на клен, щоб не впасти, — невже це правда? Але, боюся, Марілла не відпустить. Скаже, що не дозволить вештатися без діла. Те саме я почула й минулого тижня, коли Джейн запросила мене поїхати з ними у їхній чотиримісній бричці на концерт, що влаштовували американці у вайт-сендзькому готелі. Я так хотіла поїхати, а Марілла сказала, що ліпше для мене буде вчити уроки вдома, і для Джейн так само. О, Діано, серце моє було тоді геть розбите. Я так страшенно побивалася, що навіть не проказала молитви перед сном. Але згодом покаялася, і встала серед ночі, щоб усе-таки її проказати.

— Я от що придумала, — відповіла Діана, — хай моя мама поговорить з Маріллою. Тоді вона тебе напевне відпустить, і ми чудово розважимося, Енн! Я ще ніколи не була на виставці, і так прикро слухати, коли інші дівчата щось розповідають. Джейн і Рубі вже двічі туди їздили, і цього року знову поїдуть.

— Не буду про це думати, поки не знатиму напевне, поїду я чи ні, — рішучо сказала Енн. — Бо думати й мріяти, а потім гірко розчаруватися — це буде нестерпно. Та коли я все-таки поїду, сподіваюся, що моє нове пальто буде до того часу вже готове. Марілла не вважає, що мені потрібне нове пальто. Вона каже, що старе добряче послужить ще рік, і що нової сукні цілком достатньо. Така гарна сукня, Діано — темно-синя й дуже-дуже модна. Марілла тепер завжди шиє мені модні сукні, бо не хоче, щоб Метью ходив до пані Лінд і просив її шити для мене. Я страшенно рада. Значно простіше бути хорошою, коли носиш модний одяг. Принаймні мені. Хоча для людей, хороших від природи, це, мабуть, не так важливо. Але Метью сказав, що мені потрібне нове пальто, і Марілла купила таке надзвичайно гарне тонке синє сукно й віддала шити справжньому кравцеві в Кармоді. У суботу ввечері воно вже має бути готове, а я тим часом намагаюся не уявляти, як ітиму проходом церкви в неділю в новому пальті й шапочці. Мабуть, таке не дуже годиться уявляти. Але воно саме уявляється, попри всі мої намагання. І шапочка в мене дуже гарна. Метью купив її, коли ми їздили до Кармоді. Вона також синя, оксамитова, з тих, що всі тепер дуже хочуть мати, із золотими китичками й зав’язками. У тебе, Діано, теж прекрасна шапочка, і тобі дивовижно личить. Коли минулої неділі я побачила, як ти заходиш до церкви, душа моя сповнилася гордості, що ти моя найкраща подруга. А як ти гадаєш, то не дуже зле, що ми стільки думаємо про одяг? Марілла каже, що це страшенний гріх. Але так цікаво про це говорити, правда?

Марілла погодилася відпустити Енн до міста, і було домовлено, що пан Баррі відвезе дівчат наступного вівторка. Шарлоттаун був за тридцять миль від Ейвонлі, а що пан Баррі хотів того ж таки дня й повернутися, рушати довелося вдосвіта. Проте Енн дуже тішилася й прокинулася у вівторок іще до схід сонця. Визирнувши у вікно, упевнилася, що безхмарне сріблясте небо на сході за Лісом Привидів обіцяє чудовий сонячний день. Між гіллям дерев виднів вогник у вікні Садового Схилу — ознака того, що й Діана теж прокинулася.

Доки Метью розпалив вогонь у печі, Енн уже вдяглася, а коли Марілла спустилася на кухню, на всіх уже чекав готовий сніданок; утім, сама Енн від хвилювання їсти не могла. Після сніданку вона вбралася в нове пальто й кокетливу шапочку — і побігла до Садового Схилу. Там на неї вже чекали пан Баррі з Діаною, і невдовзі всі рушили в путь.

Дорога була неблизька, та Енн і Діана впивалися кожною хвилиною. Радісно було мчати ще вогкими після ночі дорогами, коли червона вранішня зоря повільно здіймалася над скошеними полями. Повітря було свіже й прозоре, туман блакитним серпанком клубочився в долинах і спускався з пагорбів. Подеколи дорога звертала до лісу, де клени вже почали вивішувати свої яскраво-червоні прапори; часом вона перетинала річки, і щоразу, опиняючись на мості, Енн уся зіщулювалася від колишнього подекуди навіть приємного переляку. Часом дорога в’юнилася вздовж узбережжя над затокою, минаючи рибальські хатини, посірілі від дощів та снігів, і знову здіймалася на пагорби, звідки видно було западини та згини гірських хребтів або ж туманно-синє небо; та де б вони не проїздили, усюди віднаходили цікаві теми для розмов. Майже опівдні приїхали до міста й попрямували до Бічвуда. Був то розкішний старий маєток, що стояв віддалік вулиці за стіною зелених в’язів та гіллястих буків. Панна Баррі зустріла їх на порозі з лукавим вогником у проникливих чорних очах.

— Нарешті ти приїхала до мене в гості, маленька Енн, — мовила вона. — Боже милий, як ти виросла, дитино! Вже вища за мене. Та й куди гарніша, ніж була — але це ти, напевне, і сама знаєш.

— Ні, я й гадки не мала, — відповіла щаслива Енн. — Бачила, що ластовиння в мене поменшало, і вже цим була задоволена, та й сподіватися не сміла, що десь іще погарнішала. Я дуже рада, що ви так думаєте, панно Баррі.