Розділ 5 ІСТОРІЯ ЕНН

— Трошки. Лише той останній рік, що жила в пані Томас. А в пані Геммонд дім був так далеко від школи, що взимку ніяк було дійти, а влітку ніхто не вчився, бо канікули, тож я могла ходити тільки навесні й восени. Ну, і звісно, у сиротинці теж ходила. Я добре вмію читати й багато віршів знаю напам’ять: «Битву при Гогенліндені» і «Единбург після повені», і «Бінґен-на-Рейні», і майже всю «Даму біля озера», і «Пори року» Джеймса Томпсона. А ви любите такі вірші, від яких сироти на шкірі з’являються? У хрестоматії для п’ятого класу є такий вірш — «Загибель Польщі» — аж тремтиш, поки читаєш. Я, звісно, до п’ятого класу не дійшла, тільки до четвертого, але старші дівчата давали мені почитати свої підручники.

— А ці пані Томас і пані Геммонд — вони були до тебе ласкаві? — запитала Марілла, краєчком ока поглядаючи на Енн.

— О-о-ох, — невпевнено промовила дівчинка. Її ніжне личко раптом почервоніло, а на чоло зморшками лягло зніяковіння. — Вони хотіли… я знаю, що вони хотіли бути ласкавими й добрими. А якщо люди хочуть бути ласкавими, то вже не зважаєш, коли їм це часом не вдається. У них і так було забагато клопотів. Дуже важко мати чоловіка-п’яницю, а вже три пари двійнят поспіль — то ще важче, правда? Але я певна, що вони дуже хотіли бути до мене ласкавими.

Більше Марілла ні про що не розпитувала. Енн мовчки захоплено позирала навсібіч, а Марілла глибоко замислилася, неуважно поганяючи кобилку. У серці її ворухнувся жаль до цієї дитини. Яке нещасне життя без любові їй довелося спізнати — життя, сповнене тільки важкої праці й бідності, у якому всі її зрікалися; адже Марілла була достатню прониклива, щоб читати між рядків справжню історію дівчинки. Не дивно, що вона так тішилася, коли думала, наче матиме свій рідний дім. Шкода, що доведеться відправити її назад. А що, як вона, Марілла, усе ж пристане на братове незбагненне бажання — і залишить її? Він так затявся, а мала начебто хороша й здібна.

«Вона занадто балакуча, — думала собі Марілла, — та це можна буде виправити. Нічого грубого чи непристойного вона не каже. Поводиться, як справжня дама. Здається, вона з хорошої сім’ї».

Прибережний путівець був здичавіло-безлюдний. Праворуч від нього купчилися густі ялиці, чию мужність не здолали довгі роки боротьби з морськими буревіями. Ліворуч — стрімкі червоні піщані кручі підкрадалися так близько до шляху, що конячка, бодай не така сумирна, як кобилка Катбертів, напевне, уже випробувала б терпець своїх погоничів. А біля підніжжя тих круч громадилося каміння, відшліфоване хвилями, і розташовувалися піщані бухточки, де галька виблискувала, немов океанські коштовності. А далі було море — синє, мерехтливе — і понад водою кружляли мартини, а їхні крила сріблясто палахкотіли під сонцем.

— Правда ж, море неймовірно прекрасне? — спитала Енн, ніби пробуджуючись від тривалої мовчанки. — Якось іще в Мерісвіллі пані Томас винайняла екіпаж і повезла нас усіх на цілий день за десять миль, на узбережжя. Ох, як я тоді тішилася кожній миті, хоч і доводилося постійно глядіти дітей. Я потім іще багато років подумки верталася до того дня. Але тут навіть гарніше, ніж у Мерісвіллі. І мартини дуже-дуже красиві, правда? А ви б хотіли стати птахом? Я б хотіла — звісно, якби не була людиною. Правда ж, було би чудово — прокидатися на світанку й ширяти понад морем, і раз по раз пірнати в цю надзвичайно гарну синю воду, а ввечері летіти додому, до свого гнізда? О, я вже собі це уявляю! А скажіть, будь ласка, що це за великий будинок, отам?

— Вайтсендзький готель. Він належить панові Кірку, але сезон іще не почався. Тут улітку аж кишить американцями. Дуже вони люблять тутешнє узбережжя.

— Я боялася, що це дім пані Спенсер, — сумовито відказала Енн. — А я не хочу туди приїжджати. Бо тоді мені здаватиметься, що все скінчено.