Розділ 24 ПАННА СТЕЙСІ ТА ЇЇ УЧНІ ГОТУЮТЬ КОНЦЕРТ

ПАННА СТЕЙСІ ТА ЇЇ УЧНІ ГОТУЮТЬ КОНЦЕРТ

Коли Енн повернулася до школи, був жовтень, розкішний багряно-золотий жовтень із м’якими оксамитними ранками, коли долини були повні пухнастих туманів, неначе дух осені наповнив їх, аби щедро напоїти сонце; тумани мінилися всіма барвами: аметистовою, перлинною, сріблястою, рожевою й серпанковою блакиттю. Поля, укриті рясними росами, сяяли, мов срібна парча, а у видолинках густого лісу купчилося шурхітливе листя, що шелестіло під ногами. Березовий Шлях оповився жовтим балдахіном, папороті обабіч нього зав’яли й побуріли.

У повітрі витав особливий дух, що спонукав юних учениць не повзти, мов равлики, до школи знехотя, а линути туди радо, як на крилах. Та й справді, велике щастя було знову сісти за маленьку коричневу парту поряд з Діаною, завважити, як через прохід киває Рубі Джилліс, отримати записку від Керрі Слоун та смоляну «жуйку» із задньої лави від Джулії Белл. Нагостривши олівця й розклавши в парті свої малюнки, Енн радісно зітхнула. О, так, життя надзвичайно цікаве!

Нова вчителька теж стала їй справжнім добрим другом. Панна Стейсі була милою й дуже гарною молодою жінкою зі щасливим даром завойовувати й зберігати любов своїх учнів і розвивати найкращі їхні розумові та духовні риси. Енн розквітала під таким добродійним впливом і приносила додому, захопленому Метью та критичній Маріллі, палкі звіти про всі шкільні справи й плани.

— Марілло, я всім серцем люблю панну Стейсі! Вона справжня леді, і в неї дуже приємний голос. Коли панна Стейсі вимовляє моє ім’я, я інстинктивно відчуваю, що я для неї не Енні, а справжнісінька Енн. Сьогодні в нас були читання. Мені так шкода, що вас там не було, і ви не чули, як я декламувала «Марію, королеву шотландську». Я всю душу вклала в ці вірші. Рубі Джилліс каже, що коли я дійшла до рядка «За волю батькову жіноче серце гине», у неї кров похолола в жилах.

— Може, якось прочитаєш мені це в клуні? — спитав Метью.

— Авжеж прочитаю, — задумано відповіла Енн, — та, напевно, у мене вже не вийде так само добре. Я зовсім не хвилюватимуся, як тоді перед усім класом, який, затамувавши подих, ловив кожнісіньке моє слово, і не зроблю так, щоб у вас кров похолола в жилах.

— Пані Лінд каже, що це в неї кров похолола в жилах минулої п’ятниці, коли вона побачила, що хлопці лізуть на верхівки отих дерев на Белловому пагорбі по воронячі гнізда, — відказала Марілла. — Дивно, що панна Стейсі таке заохочує.

— Але вороняче гніздо було потрібне для природознавства, — пояснила Енн. — То був наш «вихідний» урок. Ці уроки такі чудові, Марілло. І панна Стейсі дуже гарно все пояснює. Ми про ті «вихідні» уроки ще пишемо твори, і мої — найкращі.

— Яке марнославство. Так казати про твої твори може лише вчителька.

— Та це ж вона й сказала, Марілло. А я нітрохи не марнославна — бо як це можливо, коли я нічого не тямлю в геометрії? Хоч її теж почала розуміти краще. Це панна Стейсі вміє так пояснити! Проте я все одно ніколи її не здолаю, і будьте певні, Марілло — це дуже принизливо відчувати. Зате я люблю писати твори. Зазвичай панна Стейсі дозволяє нам самим обирати тему, але наступного тижня ми всі будемо писати твір про видатну людину. А видатних людей так багато, що мені дуже тяжко вибрати. Правда ж, це чудово — бути видатним, і щоби після вашої смерті про вас писали твори? О, я б дуже хотіла бути видатною. Я, мабуть, вивчуся на медсестру, коли виросту, і поїду із Червоним Хрестом на поле битви, посланницею милосердя, якщо не стану місіонеркою в чужих краях. Це було б надзвичайно романтично. Але місіонерка ж повинна бути дуже хорошою, а це мій камінь спотикання. І також ми щодня робимо фізичні вправи. Вони поліпшують статуру й травлення.

— Дурниці! — сказала Марілла, якій і справді здавалося, що це маячня.

Проте всі «вихідні» уроки, читання по п’ятницях і фізичні вправи тьмяніли перед новиною, що її панна Стейсі повідомила в листопаді. Вона запропонувала школярам підготувати концерт, щоб показати його на Святвечір зі шляхетною метою придбати для школи прапор. На це учні пристали із захватом, і підготовка розпочалася. З усіх радісно збуджених майбутніх артистів ніхто так не хвилювався, як Енн Ширлі, котра всією душею й серцем віддалася новій справі, стримувана лише відвертим осудом Марілли, яка вважала все це великою нісенітницею.

— Забиваєте собі голови дурницями, замість уроки вчити, — буркотіла вона. — Хіба то добре, коли діти готують концерти й бігають на репетиції? Вони тоді стають марнославні, зухвалі й ледачі.

— Подумайте лиш, яка гідна мета! — боронилася Енн. — Прапор буде живити в нас дух патріотизму, Марілло.

— Казна-що! Жодне з вас патріотизму й на думці не має. Вам аби розважатися.

— Але ж добре, коли можна поєднати патріотизм і розвагу, правда? Це така велика втіха, коли готуєш концерт. Хор має вивчити шість пісень, а Діана співатиме соло. Я братиму участь у двох діалогах — «Товариство протидії пліткам» та «Королева фей». Хлопці теж розучують діалог. А ще я читатиму два вірші. Мене трепет проймає від думки про це — але то дуже приємний трепет. А наприкінці буде жива картина «Віра, Надія, Любов». Ми з Діаною й Рубі стоятимемо в білих сукнях і з розпущеним волоссям. Я буду Надією — руки складу отак, а очі здійму до неба. Вірші я вчитиму у своїй кімнаті. Не лякайтеся, коли почуєте стогони. Мені в одному вірші треба несамовито застогнати, але ох, Марілло, як це тяжко — видобути справжній артистичний стогін. Джозі Пай образилася, що їй не дали бажаної ролі. Вона мріяла бути королевою фей. Це смішно, бо хто ж бачив, щоб королева фей була така гладка, як Джозі? Вона має бути дуже тендітною. Королевою буде Джейн Ендрюс, а я — придворною феєю. Джозі каже, що руда фея — це ще смішніше, ніж гладка, та я не зважаю. У мене буде вінок із білих троянд, а Рубі Джилліс позичить мені туфельки, бо в мене своїх немає, а фея неодмінно мусить бути в туфельках. Не можна ж уявити собі фею в черевиках, правда? Надто в черевиках з окутими міддю носаками. Ми прикрасимо залу сосновими та смерековими гілочками й причепимо до них рожеві паперові троянди. А коли публіка всядеться, Емма Вайт зіграє марш на органі, а ми врочисто зайдемо парами — одна за одною. О, Марілло, я знаю, ви не сповнені такого завзяття, як я, та хіба ж не надієтеся, що ваша маленька Енн стане окрасою сцени?

— Я лише сподіваюся, що ти будеш поводитись, як слід. І дуже втішуся, коли ця метушня скінчиться, а ти заспокоїшся. Бо тобі не робота в голові, а самі діалоги, стогони й живі картини. А язик твій хіба дивом іще геть не стерся.

Енн зітхнула й рушила на заднє подвір’я, куди місяць-молодик зазирав із зеленкуватого західного неба крізь безлисте віття тополь, і де Метью рубав дрова. Вона сіла на колоду й заговорила з Метью про концерт, упевнена, що бодай тут її доброзичливо й уважно вислухають.