Розділ 10 ЕНН ПРОСИТЬ ПРОБАЧЕННЯ

ЕНН ПРОСИТЬ ПРОБАЧЕННЯ

Того вечора Марілла нічого не сказала Метью, та коли вранці Енн уперто не бажала підкоритися, довелося пояснити братові її відсутність за сніданком. Тож вона розповіла йому, що сталося напередодні, чимало зусиль доклавши, щоб як слід змалювати всю страхітливу неприпустимість поведінки Енн.

— От і добре, що дівчинка збила пиху з Рейчел Лінд, цієї надокучливої старої пліткарки, — примирливо відповів Метью.

— Метью Катберте, я вражена. Енн повелася дуже погано, ти й сам це розумієш, і попри це стаєш на її бік? Може, ще запропонуєш не карати її взагалі?

— Ні, ні, чому ж… — незграбно заперечив Метью. — Трохи, мабуть, її варто покарати. Але не будь із нею надто вже сувора, Марілло. Згадай, її ж ніхто не вчив, як треба поводитися. Ти… ти ж даси їй поїсти, так?

— Коли це ти чув, щоб я голодом змушувала людей до чемної поведінки? — обурилася Марілла. — Вона їстиме як завжди, я сама носитиму їжу їй нагору. Проте з кімнати вона не вийде, аж доки погодиться перепросити пані Лінд, і це моє остаточне рішення, Метью.

Сніданок, обід і вечеря минули в тиші: Енн залишалася непохитна. Щоразу після їди Марілла несла добряче заставлену тацю в кімнатку нагорі, і щоразу практично неторкану повертала її назад. Увечері Метью занепокоєно оглянув тацю. Енн бодай щось їла?

Згодом, коли Марілла подалася на дальнє пасовище по корів, Метью, що вештався поза клунями й стежив за нею, злодійкувато прослизнув до будинку й піднявся нагору. Зазвичай його шляхи пролягали між кухнею й маленькою спальнею, відокремленою від передпокою однією стінкою, та ще зрідка наважувався він посидіти у вітальні, коли до них на чашку чаю зазирав пастор. На піддашшя власного будинку він ніколи й не потикався, хіба якось чотири роки тому, навесні, коли допомагав Маріллі клеїти шпалери в кімнаті для гостей.

Навшпиньках прокравшись передпокоєм, він на кілька хвилин завмер перед дверима дівочої кімнатки, і аж тоді наважився постукати й зазирнути всередину. Енн сиділа на жовтому стільці біля вікна, скорботним поглядом озираючи сад. Вона ніби змаліла й видавалася такою нещасною, що в Метью аж серце тьохнуло. М’яко причинивши за собою двері, він навшпиньках підійшов до дівчинки.

— Енн, — прошепотів він, немов боячись, що його підслухають, — як ти тут, Енн?

Енн мляво всміхнулася.

— Непогано. Уявляю собі різні речі, так і час минає. Звісно, мені тут самотньо. Але до цього я, мабуть, звикну.

Вона знову мужньо всміхнулася в передчутті довгих років самітного ув’язнення.

Метью пригадав, що мусить їй дещо сказати, і то негайно, доки Марілла не повернулася додому.

— Слухай, Енн, ти не хотіла би із цим покінчити? — пошепки запитав він. — Рано чи пізно все одно доведеться, бо Марілла дуже-дуже вперта, просто страшенно вперта жінка. Енн, зроби це, га? І хай буде по всьому.

— Перепросити пані Лінд?

— Так, так, перепроси її, — закивав головою Метью. — Нехай це забудеться. От я про що кажу.

— Якщо ви так хочете, то я, напевно, зроблю це, — замислилась Енн. — Зараз я вже можу сказати, що мені прикро, бо мені й справді прикро. От учора нітрішечки прикро не було. Вчора я була дуже люта, навіть уночі лютувала. Я знаю, бо я прокидалася тричі, і щоразу аж нетямилася від гніву. Але сьогодні вранці все минуло. Тепер я зовсім не серджуся, лишилася тільки жахнюча знемога. І ще мені дуже за себе соромно. Але я не можу піти й сказати це пані Лінд. Це буде така ганьба. Я вирішила, що до скону сидітиму тут, і краще хай так і буде. Але для вас я можу все зробити, і якщо ви справді хочете…

— Звісно ж, хочу. Без тебе там унизу так самотньо. Іди й зроби це, як чемна дівчинка.