Розділ 8 ВИХОВАННЯ ЕНН РОЗПОЧИНАЄТЬСЯ

ВИХОВАННЯ ЕНН РОЗПОЧИНАЄТЬСЯ

З якихось причин, відомих тільки їй, Марілла аж до пообіддя наступного дня не казала Енн, що лишить її в Зелених Дахах. Зранку, загадавши дівчинці різної хатньої роботи, пильно за нею стежила, а вже до полудня переконалася, що Енн тямуща, вправна, слухняна й беручка до праці. Дорікнути їй можна було хіба за схильність поринати в мрії, кинувши всі справи на півдорозі, і забувати про них, аж доки на землю її вертала якась халепа чи суворе зауваження. Після обіду, перемивши посуд, дівчинка глянула Маріллі у вічі з рішучим виразом людини, готової почути найгірше. Вона вся аж тремтіла, обличчя розпашілося, очі стали майже зовсім чорні. Вона молитовно склала руки перед собою й почала впрошувати:

— Панно Катберт, благаю, скажіть — ви мене відішлете? Чи ні? Я цілий ранок намагалася бути терплячою, але зараз відчуваю, що більше не переживу цього незнання. Це так жахливо. Скажіть мені, будь ласка.

— Енн, ти не виполоскала ганчірки в окропі, як я наказувала, — незворушно відповіла Марілла. — Спершу зроби це, а тоді будеш розпитувати.

Тож Енн пішла й виполоскала ганчірку. Тоді повернулася до Марілли й знову глянула на неї із благанням.

— Ну, — мовила Марілла, що більше не могла знайти приводу й далі зволікати з поясненням, — добре, я тобі скажу. Ми з Метью вирішили тебе залишити — звісно, якщо ти будеш чемною вдячною дівчинкою. Що з тобою, дитино?

— Я плачу, — збентежено відповіла Енн. — Не знаю, чому. Я тішуся, так, як тільки це можливо. Ні, «тішуся» — це зовсім неправильне слово. Я тішилася Білому Шляхові Зачудування й вишневому цвіту, але тепер! Ні, тепер я така щаслива! Я дуже-дуже старатимуся бути чемною. Це, напевно, буде страшенно тяжко, пані Томас завжди стверджувала, що я невихована. Але я дуже старатимуся. А ви можете мені пояснити, чого я плачу?

— Мабуть, тому, що ти собі душу розбурхала, — несхвально відказала Марілла. — Сядь на отой стілець і заспокойся. Боюся, тебе аж надто легко проймає і сміх, і плач. Так, ти залишишся тут, а ми постараємося, щоб тобі добре в нас жилося. Ти ходитимеш до школи, але не зараз, бо через два тижні почнуться канікули, тому зачекаєш до вересня.

— А як мені вас кликати? — спитала Енн. — Тільки панною Катберт, і все? Можна «тітонькою Маріллою»?

— Ні, кажи просто «Марілла». Я не звикла, щоб мене кликали панною Катберт, і дуже цього не люблю.

— Але просто Марілла — це ж так нечемно, — заперечила Енн.

— Як на мене, то буде чемно, коли ти говоритимеш із повагою. Усі в Ейвонлі — і старі, й молоді, — кличуть мене Маріллою… окрім пастора. Він каже «панна Катберт», якщо згадує про це.

— А було б чудово називати вас тітонькою Маріллою, — скрушно відповіла Енн. — Я ніколи не мала тітки, і взагалі ніяких родичів, навіть бабусі. А так би я відчувала, що справді ваша. Будь ласка, можна я казатиму «тітонька Марілла»?

— Ні. Я тобі не тітка, і не розумію, нащо кликати людей тими, ким вони не є.

— Але ми могли б уявити, що ви моя тітка.

— Я не могла б, — відрубала Марілла.

— Хіба ви ніколи не уявляєте речей не такими, як насправді? — широко розплющивши очі від подиву, спитала Енн.

— Ні.

— Ox! — зітхнула дівчинка. — Ох, панно… Марілло, ви так багато втрачаєте!