Розділ З МАРІЛЛА КАТБЕРТ ДИВУЄТЬСЯ

МАРІЛЛА КАТБЕРТ ДИВУЄТЬСЯ

Щойно Метью прочинив двері, Марілла підхопилася з місця. Та зауваживши дівчинку з довгими рудими косами й допитливими сяючими очима, у тісній потворній сукні, уклякла вражена.

— Метью Катберте, хто це? — зойкнула вона. — Де хлопець?

— Не було там ніякого хлопця, — відповів бідолашний Метью. — Була тільки вона.

Він кивнув на дівчинку, пригадуючи собі, що навіть не спитався, як її звуть.

— Не було хлопця! Але він мусив там бути, — наполягала Марілла. — Ми ж просили пані Спенсер привезти саме хлопця.

— А вона не привезла. Натомість привезла її. Я ще перепитав начальника станції. Ну, то мусив забрати її із собою. Не міг я там покинути цю дитину, байдуже, хто там помилився.

— От тобі й маєш! — вигукнула Марілла.

Упродовж цієї розмови дівчинка не зронила ані словечка, тільки очі її перебігали із брата на сестру, а життєрадісне личко дедалі смутнішало. Аж раптом вона все збагнула, впустила свій безцінний саквояж і кинулася вперед, заломивши у відчаї руки.

— Я вам не потрібна! — скрикнула вона. — Я вам не потрібна, бо я не хлопець! Я мала знати, що так станеться. Я ніколи нікому не була потрібна. Я мала збагнути, що це все занадто прекрасно, щоб тривати далі. Я мала знати, що нікому насправді не потрібна. О, що мені робити? Я розридаюся!

І вона розридалася. Сидячи на стільці, сховала обличчя в долонях і аж захлиналася плачем. Марілла та Метью обмінялися боязкими поглядами понад кухонною плитою. Вони гадки не мали, що казати чи робити. Врешті-решт Марілла спробувала, як могла, утішити дівчинку:

— Ну-ну, тут нема чого так плакати.

— Ні, є! — вона рвучко підвела голову: лице в неї було залите слізьми, губи тремтіли. — Ви б теж плакали, якби були сиротою, а тоді приїхали в дім, і думали, що то буде ваша домівка, а тоді би дізналися, що ви там непотрібні, бо ви не хлопець! О, це найбільша трагедія, що спіткала мене в житті!

Суворий вираз обличчя Марілли мимохіть пом’якшила усмішка, ніби заіржавіла від тривалої бездіяльності.

— Ну годі, не плач. Ми ж не виженемо тебе просто нині. Ти лишишся тут, доки ми з’ясуємо, що сталося. Як тебе звуть?

Якусь мить дівчинка вагалася.

— Прошу вас, кличте мене Корделією, — палко проказала вона.

— Кликати тебе Корделією? Це твоє ім’я?

— Ні-і-і, не зовсім, але я дуже б хотіла, щоб це було моє ім’я. Воно таке неймовірно гарне!