Розділ 6 МАРІЛЛА ПРИЙМАЄ РІШЕННЯ

МАРІЛЛА ПРИЙМАЄ РІШЕННЯ

Утім, коли настав час, вони, звісно, туди приїхали. Пані Спенсер жила неподалік від Вайтсендзької затоки у великому будинку із жовтими стінами; вона вибігла на ґанок зустрічати гостей, і привітний вираз на її лагідному обличчі змінився подивом.

— Господи-Боже, — вигукнула вона, — оце так несподіванка! Ніяк не чекала, що ви приїдете сьогодні, але дуже рада вас бачити. Хочете завести кобилку до стайні? А ти як поживаєш, Енн?

— Добре, наскільки це можливо, дякую, — відповіла Енн без тіні усмішки. Здавалося, вона вся аж зів’яла.

— Ми, мабуть, лишимося, доки відпочине гніда, — сказала Марілла, — хоч я пообіцяла Метью, що не баритимуся. Бачте, пані Спенсер, у нас тут сталася халепа, і я приїхала з’ясувати, як саме вона сталася. Метью і я — ми переказали вам прохання: привезти нам із сиротинцю хлопчика. Сказали вашому братові Роберту, що хлопчина має бути років десяти-одинадцяти.

— О ні, Марілло, невже? — пані Спенсер була в розпачі. — Бо Роберт прислав свою доньку Ненсі, і вона сказала, що вам потрібна дівчинка. Чи не так, Флоро-Джейн? — запитала вона в дочки, що вийшла слідом за нею на ґанок.

— Саме так вона й сказала, панно Катберт, — упевнено підтвердила Флора-Джейн.

— Пробачте мені, вибачте, — бідкалася пані Спенсер. — Шкода, що так сталося, та ви ж самі бачите, панно Катберт, я не винна! Я зробила все, що могла, і думала, що точнісінько виконую вашу вказівку. Ненсі така розтелепа! Ох, і частенько мені доводилося її за це сварити.

— Ми самі винні, — примирливо відповіла Марілла. — Мали б особисто до вас приїхати чи бодай листа написати, а не переказувати таке важливе прохання з іншими людьми. Ну, але зрештою, помилка вже сталася, мусимо її виправити. Чи можна відіслати дівчинку знову до сиротинцю? Її ж там мають прийняти назад?

— Напевно, так, — замислилася пані Спенсер, — але хіба конче потрібно її відсилати? Вчора заходила пані Блуетт, дружина Пітера Блуетта, — журилася, що не попросила мене і їй узяти дівчинку в поміч. Сім’я в неї велика, знаєте, когось підшукати важко. А їй саме треба такої дівчинки, як Енн. Я називаю це Господнім провидінням.

Схоже було, що Марілла добряче сумнівається, що Господь якось до цього причетний. Їй випала така чудова нагода позбутися небажаної сироти, а вона, проте, відчувала, що зовсім цього не хоче.

Вона кілька разів бачила пані Блуетт — низеньку жіночку з лихим кощавим обличчям — і багато про неї чула. Її називали «грозою всіх домашніх», дівчата-служниці, яких вона виганяла, переповідали страшні історії про її скупість і дратівливу вдачу, та свавільних задерикуватих дітей. Від самої думки про те, щоб віддати Енн у її розпорядження, Маріллу мучили докори сумління.

— Я зайду в дім, і ми все обговоримо, — сказала вона.

— А онде, здається, і сама пані Блуетт, про вовка помовка! — вигукнула пані Спенсер, квапливо проводжаючи гостей із передпокою до вітальні, у якій панував страшенний холод, ніби тамтешнє повітря, проходячи крізь темно-зелені щільно закриті штори, втрачало все своє тепло. — Це велика удача, ми просто зараз і залагодимо справу. Панно Катберт, сідайте в крісло. Енн, а ти сядь отам на дивані й тихенько будь. Давайте мені ваші капелюшки. Флоро-Джейн, піди постав чайника. Добридень, пані Блуетт. А ми саме говорили, як добре, що ви прийшли. Познайомтеся, будь ласка. Пані Блуетт — панна Катберт. Даруйте, я вийду на хвилинку. Забула сказати Флорі-Джейн, щоб витягла булочки з печі.

І пані Спенсер, піднявши штори, вибігла з вітальні. Енн мовчки сиділа на дивані, склавши руки на колінах, і дивилася на пані Блуетт, мов заворожена. Невже її справді віддадуть цій жінці з кістлявим обличчям і лютими очима? У горлі їй наче камінь застряг, а очі неприємно пощипувало. Вона вже злякалася, що не зможе втримати сліз, коли повернулася пані Спенсер — рум’яна, сяюча, готова долати будь-які перешкоди — фізичні, розумові чи духовні.

— Пані Блуетт, із цією дитиною виникла деяка плутанина, — сказала вона. — Я була певна, що пан та панна Катберти хочуть узяти на виховання дівчинку. Мені так абсолютно чітко переказали. Проте, виявляється, їм був потрібен хлопчик. Тому, якщо відучора ви не змінили своєї думки, ця дівчинка — саме для вас.

Пані Блуетт прискіпливо оглянула Енн із голови до ніг.

— Скільки тобі років і як тебе звуть? — запитала вона.

— Енн Ширлі, — пролебеділа налякана дівчинка, не наважуючись висловити жодних уточнень щодо свого імені, — мені одинадцять років.