Розділ 38 ПОВОРОТ НА ШЛЯХУ

— Марілло, ви не будете самі. Я вас не покину. Я не поїду до коледжу.

— Не поїдеш? — Марілла забрала руки від утомленого лиця й глянула на Енн. — Що це ти маєш на увазі?

— Те, що кажу. Я відмовлюся від стипендії. Я так вирішила — того вечора, коли ви повернулися з міста від лікаря. Ви ж не думаєте, що я покину вас у біді, Марілло, після всього, що ви зробили для мене? Я теж усе обміркувала. І ось мій план. Пан Баррі хоче винайняти нашу ферму на наступний рік, тож ви не мусите перейматися грішми. А я піду вчителювати. Я подала заяву до нашої школи… хоч навряд чи мене візьмуть, бо опікунська рада вже пообіцяла місце Гілбертові Блайту. Але, ймовірно, мені дадуть роботу в школі в Кармоді… так казав пан Блер учора в крамниці. І хоч то буде не так зручно, як працювати в ейвонлійській школі, та я житиму вдома і їздитиму до Кармоді й назад — принаймні доки стоять погожі дні. І навіть узимку вертатимуся щоп’ятниці. Ми лишимо для цього коня. Я справді все обміркувала, Марілло. Я вам читатиму й не даватиму плакати. Вам не буде ані сумно, ані самотню. Ми щасливо й хороше житимемо тут удвох — ви і я.

Марілла слухала, мовби вві сні.

— Ох, Енн, якби ти лишилася, мені справді було б чудово. Та я не дозволю тобі принести цю жертву заради мене. Це жахливо!

— Дурниці! — весело засміялася Енн. — Тут немає ніякої жертви. Адже нічого мені не болітиме дужче за відмову від Зелених Дахів. Мусимо зберегти наш любий старий дім. Моє рішення остаточне, Марілло. Я не поїду до коледжу. Лишуся тут і буду вчителювати. Не журіться мною.

— Але твої прагнення і…

— Їх нітрохи не поменшало. Я лиш змінила ціль своїх прагнень. Я хочу бути доброю вчителькою… і зберегти вам зір. Крім того, я вчитимуся тут, удома, і сама здолаю навчальну програму коледжу. О, Марілло, у мене море планів! Я ввесь тиждень міркувала над ними. Я віддам життю, яке проведу тут, усе найліпше, що маю, і сподіваюся від нього такої самої віддяки. Коли я верталася із семінарії, майбутнє пролягало переді мною, мов нескінченний рівний шлях. Я думала, що бачу на багато миль уперед. Аж ось він завертає. Я не знаю, що за поворотом, але хочу думати, що там і є найкраще. Він і сам собою мене захоплює, Марілло, — цей поворот. Мені цікаво, яка дорога за ним… які там трави і м’яке грайливе світло, які тіні, які нові пейзажі й красоти… в’юнкі стежки, долини й пагорби.

— Я не дозволю тобі відмовитися від неї, — сказала Марілла, маючи на увазі стипендію.

— Та ви мені не завадите. Мені шістнадцять з половиною років, і я «вперта як віслюк», як колись сказала пані Лінд, — засміялася Енн. — Не жалійте мене, Марілло. Я цього не люблю… та й нема чого мене жаліти. Я всім серцем тішуся самій думці, що житиму в Зелених Дахах. Ніхто не зможе полюбити їх так, як ви і я — тож ми мусимо їх берегти.

— Мила дівчинко, — мовила Марілла, скорившись її завзяттю. — Ти мов новим життям мене наснажуєш. Мабуть, я повинна була б наполягти, щоб ти їхала до коледжу… але я не зможу, тож навіть не намагатимусь. Ти сама приймеш рішення, Енн.

Коли між ейвонлійців пробігла чутка, що Енн Ширлі має намір не їхати до Редмонда, а лишитися вдома й учителювати, новину цю жваво обговорювали. Здебільшого добрі люди, нічого не знаючи про біду, що спіткала Маріллу, були певні, що то нерозважний учинок. Інакше вважала пані Аллан. Вона сказала про це Енн, якій на очі від похвали набігли сльози радості. Не осуджувала її й добра пані Лінд. Вона прийшла якось надвечір і застала Енн з Маріллою на ґанку у теплих духмяних літніх сутінках. Тут вони любили сидіти в напівтемряві, коли садом кружеляли білі метелики, а вологе вечірнє повітря повнилося запахом м’яти.

Пані Лінд вмостилася на кам’яній лавці коло дверей, побіч якої росли високі жовті й рожеві мальви, і з глибоким полегшенням зітхнула:

— Добре ж нарешті присісти, будьте певні! Цілісінький день на ногах, а двісті фунтів для двох ніг — то вантаж величенький. Благословення не бути гладухою, Марілло. Сподіваюся, ти його цінуєш. Кажуть, Енн, що ти облишила свої вигадки й не поїдеш до коледжу. Я дуже рада це чути. Ти вже здобула необхідну освіту для жінки. Нічого доброго в тім нема, коли дівчата разом із чоловіками забивають собі голови латиною, грекою та іншими дурницями.

— Пані Лінд, я однаково вивчатиму й латину, і греку, — засміялася Енн. — Як і всі інші предмети навчальної програми коледжу. Я робитиму це тут, у Зелених Дахах, і здобуду ступінь бакалавра.

Праведний жах охопив пані Лінд, що здійняла руки до неба:

— Енн Ширлі, ти ж себе замордуєш!

— Нітрохи. Мені це піде лише на користь. О, перевтомлюватись я не буду. Але ж матиму багато часу довгими зимовими вечорами, а шити не люблю. І ще вчителюватиму в школі в Кармоді, ви, мабуть, знаєте.

— Не знаю. Мені здавалося, ти підеш у нашу школу. Опікунська рада вирішила дати місце тобі.

— Пані Лінд! — вражено схопилася на рівні ноги Енн. — Вони ж обіцяли Гілбертові Блайту!