Розділ 10 ЕНН ПРОСИТЬ ПРОБАЧЕННЯ

— Гаразд, — примирливо відповіла Енн. — Коли прийде Марілла, я скажу їй, що каюся.

— Добре, дуже добре, Енн. Тільки не кажи Маріллі, що то я тебе напоумив. Бо вона подумає, що я втрутився у виховання, а я обіцяв їй цього не робити.

— Триматиму язика за зубами, — врочисто пообіцяла Енн. — Уявлю, що він лежить там згорнувшись калачиком і спить.

На це Метью вже не відповів: він вийшов із кімнати, наляканий власним успіхом, і заквапився в якнайдальший закутень кінського вигону, щоб Марілла не запідозрила його у візиті нагору. Сама ж Марілла, повернувшись додому, була приємно здивована, почувши жалібний голосок, що гукнув зі сходів: «Марілло!»

— Що таке? — спитала вона, заходячи до передпокою.

— Мені прикро, що я не стрималася й нагрубіянила пані Лінд, і я готова піти й сказати їй це.

— Дуже добре, — за суворим виразом обличчя Марілли не було видно ані найменшої ознаки полегшення, яке вона відчула, бо ж сама щойно міркувала, що їй робити, коли Енн не забажає скоритися. — Я подою корів і відведу тебе до неї.

Так і зробили. Марілла з Енн ішли стежкою: перша пряма й переможно-врочиста, друга згорблена й похнюплена. Проте на півдорозі Енн дивом перестала хнюпитися. Тепер вона легко йшла стежиною з високо піднесеною головою і, ледь стримуючи захоплення, розглядала призахідне небо. Марілла несхвально спостерігала цю несподівану переміну. Енн геть не скидалася на смиренну грішницю, яку належало явити ображеній пані Лінд.

— Про що ти думаєш, Енн? — суворо запитала вона.

— Про те, що мушу сказати пані Лінд, — замріяно відповіла Енн.

Це була задовільна відповідь, чи то пак мала нею бути. Та Марілла не могла позбутися враження, що в її план покарання закралася якась помилка. Енн не мала жодних підстав так радіти й сяяти.

Утім, Енн раділа й сяяла, аж доки вони постали перед пані Лінд, що сиділа із в’язанням при кухоннім вікні. Тут уся радість безслідно зникла. Кожнісінька риса обличчя дівчинки свідчила про скорботне каяття. Не давши Маріллі сказати ані слова, Енн зненацька впала на коліна перед враженою пані Рейчел і благально простягла до неї руки.

— О, пані Лінд, мені так страшенно прикро, — голос її тремтів, — навіть у словнику я не знайду слів, котрі могли б описати весь мій відчай і смуток. Ні, це можна собі хіба уявити. Я жахливо повелася з вами, осоромила моїх благодійників — Метью й Маріллу, — а вони ж лишили мене в Зелених Дахах, попри те, що я не хлопець! Я дуже-дуже невихована й невдячна, і заслуговую на кару й довічне вигнання з кола шанованих людей. Вихована дівчинка не повинна була так дратуватися, адже ви сказали мені правду, кожнісіньке ваше слово — то була чиста правда. У мене руді коси й ластовиння, і я дуже худюча й бридка. І я теж сказала вам правду, але я не повинна була так робити. О, пані Лінд, благаю вас, благаю, пробачте мені! Бо інакше це стане найбільшим горем у моєму житті, а ви ж не хочете спричинити найбільше горе в житті бідної маленької сирітки, хай навіть у неї така нестерпно жахлива вдача? Я певна, що не хочете. Благаю, скажіть, що ви мені пробачаєте!

Енн молитовно склала руки й похилила голову, очікуючи вироку.

Поза сумнівом, вона говорила щиро. Щирість було чути в кожному звукові її голосу. І Марілла, і пані Рейчел були цього певні. Проте перша з них раптом нажахано усвідомила, що ця юдоль приниження дає дівчинці насолоду, що вона тішиться всій повноті свого гріхопадіння. Де ж та цілюща покута, якою вона, Марілла, так пишалася? Енн перетворила її на справдешнє задоволення.

Та простодушна пані Лінд, яка була не вельми прониклива, цього не зауважила. Вона зрозуміла тільки те, що Енн перепросила, як годиться, а відтак де й поділося обурення з її доброго, хай навіть і охочого втрутитися в чужі справи, серця.

— Ну, ну, дитино, підведись, — приязно сказала вона. — Звісно, я тобі пробачаю. Може, я й не мала всього того говорити. Але я завжди кажу те, що думаю. Ти не зважай на мене, от що. Звісно, коси в тебе страшенно руді, це правда, та я знала одну дівчинку, з якою ходила разом до школи, у неї коси були точнісінько такі руді, як у тебе, а коли вона виросла — потемніли й стали гарного каштанового колюру. Я не здивуюся, якщо й твої колись потемніють, аніскілечки не здивуюся.

— О, пані Лінд! — Енн глибоко зітхнула, зводячись на рівні ноги. — Ви даруєте мені надію! Я довіку вважатиму вас своєю благодійницею. О, я все могла би витримати, якби тільки мої коси стали гарного каштанового кольору, коли я виросту. Адже це набагато легше — бути хорошою, коли маєш коси гарного каштанового кольору, правда? А можна, я тепер піду до садка й посиджу там на лавці під яблунями, доки ви з Маріллою будете розмовляти? Там набагато більше простору для уяви.

— О Боже, так, дитино, звісно, біжи! І можеш нарвати собі отам у кутку білих нарцисів, якщо хочеш.

Коли за Енн зачинилися двері, пані Лінд підхопилася, щоб запалити лампу.