Розділ 9 ПАНІ РЕЙЧЕЛ ЛІНД СТРАШЕННО ОБУРЮЄТЬСЯ

Енн сповзла з ліжка й сіла на стілець, що стояв поруч. Обличчя мала розпухле й мокре від сліз, очі вперто втупилися в підлогу.

— Оце так ти поводишся, Енн! Тобі не соромно?

— Вона не мала права називати мене рудою й бридкою, — норовливо відповіла Енн.

— Ні, це ти не мала права впадати в шал і так із нею розмовляти. Мені було за тебе соромно, дуже, дуже соромно. Я хотіла, щоб ти була чемна з пані Лінд і не ганьбила мене. Та й чого було нападатися на неї за те, що вона тебе назвала рудою й бридкою? Не розумію. Ти ж сама це весь час повторюєш.

— Але ж це зовсім не одне й те саме — коли ти щось кажеш про себе, і коли чуєш, як це каже хтось інший, — схлипувала Енн. — І навіть коли знаєш, що це правда, то однаково сподіваєшся, що інші люди так не вважають. Ви, напевно, думаєте, що в мене страшенно жахлива вдача, але я не могла інакше. Коли вона все те наговорила, у мені наче щось піднялося й почало душити. Ні, я мусила на неї напастися.

— Гарно ж ти себе показала. Пані Лінд матиме що розповісти про тебе всім сусідам, і вже неминуче це зробить. Енн, це жахливо, що ти так роздратувалася.

— Але уявіть, як би вам було, коли хтось сказав би, що ви бридка й сухоребра, — усе ще плачучи, відповіла Енн.

Раптом у пам’яті Марілли зринув давній спогад. Ще зовсім маленькою дівчинкою вона почула, як одна з її тіток сказала іншій, звісно ж, про неї: «Так шкода цього створіння, з постави невдатне, і страшне ж яке». Аж тепер, у п’ятдесят років, їй удалося забути жалючий біль від тієї образи.

— Я не кажу, що пані Лінд мала рацію, назвавши тебе так, як назвала, — вже м’якше визнала вона. — Рейчел надто пряма й відверта. Але твоєї поведінки це не виправдовує. Вона — незнайома жінка, набагато старша за тебе, та ще й моя гостя: ось три причини, через які ти мала б розмовляти з нею чемно. Ти ж повелася зухвало, грубо, і… — тут Маріллі спала на думку рятівна ідея покарання, — ти підеш до неї, скажеш, як тобі прикро за цей вибрик і попросиш у неї пробачення.

— Цього я ніколи не зроблю, — похмуро відрізала Енн. — Покарайте мене як хочете, Марілло. Замкніть у темному вогкому підвалі, де повно змій і жаб, давайте тільки хліб і воду, я не нарікатиму. Але я не зможу попросити пробачення в пані Лінд.

— Ми не замикаємо людей у темних вогких підвалах, — сухо сказала Марілла, — тим паче в Ейвонлі таких немає. Але ти мусиш перепросити пані Лінд, і ти не вийдеш із цієї кімнати, доки не скажеш мені, що готова це зробити.

— Тоді я сидітиму тут довіку, — згорьовано відповіла Енн, — бо не зможу сказати пані Лінд, що мені прикро за свою поведінку. Мені ж анітрохи не прикро, то як я це скажу? Пробачте, що засмутила вас, та я рада, що сказала їй усе те, що сказала. Це було велике задоволення. Не можна ж казати, що тобі прикро, коли тобі не прикро, правда? Я навіть уявити не можу, що мені прикро.

— Можливо, зранку твоя уява буде жвавіша, — сказала Марілла, рушаючи до дверей. — У тебе ціла ніч попереду: обдумай свою поведінку і, сподіваюся, ти приймеш слушне рішення. Ти сказала, що постараєшся бути дуже чемною дівчинкою, якщо ми залишимо тебе в нас, та, на жаль, сьогодні все геть на те не схоже.

І, лишивши цю парфянську стрілу[3] бриніти в неспокійній душі Енн, Марілла спустилася в кухню, збентежена й стурбована. Вона сердилася на себе не менше, ніж на Енн, адже щоразу, коли згадувала ошелешене лице пані Рейчел, вуста її розпливалися в усмішці, і хтозна-звідки бралося ганебне бажання зареготати.