Розділ 9 ПАНІ РЕЙЧЕЛ ЛІНД СТРАШЕННО ОБУРЮЄТЬСЯ

— Енн! — нажахано вигукнула Марілла.

Але Енн і далі безстрашно дивилася у вічі пані Рейчел: високо піднявши голову, зі стиснутими кулаками й очима, що метали блискавки, вона вся пашіла несамовитим обуренням.

— Як ви смієте казати про мене такі речі? — кричала вона. — Вам би сподобалося чути таке про себе? Вам би сподобалося, якби хтось сказав, що ви товста, незграбна й не маєте ані крихти уяви? І мені байдуже, що я вас ображаю, бо я й хочу вас образити! Ви скривдили мої почуття навіть сильніше, ніж їх кривдив п’яний чоловік пані Томас! І я ніколи вам цього не пробачу, ніколи, ніколи!

Туп! Туп!

— Чи ви бачили таку зіпсованість? — обурилася пані Рейчел.

— Енн, іди до себе й чекай на мене там, — звеліла Марілла, насилу видушуючи із себе слова.

Енн розридалася, кинулася до дверей, грюкнула ними так, що навіть дека, які висіли на стіні біля плити, співчутливо задеренчали, вибігла в передпокій і шугнула сходами, мов ураган. Невдовзі згори долинув приглушений стук: двері своєї кімнатки дівчинка захряснула так само люто.

— Співчуваю тобі, Марілло, що мусиш виховувати оце, — мовила пані Рейчел із неймовірним апломбом.

Марілла вже була відкрила рота, щоб перепросити гостю, та слова, які вона промовила, здивували її саму, як дивували й опісля, коли вона пригадувала цю мить:

— Дарма ти збиткувалася з її зовнішності, Рейчел.

— Марілло, невже я мушу розуміти, що ти схвалюєш цей паскудний вибрик, який нам щойно було явлено? — обурилася пані Рейчел.

— Ні, — поволі відповіла Марілла, — я її не захищаю. Це був жахливий учинок, і я з нею неодмінно поговорю. Але не забуваймо: її ніколи не вчили, що добре, а що погано. А ти справді була з нею надто жорстока, Рейчел.

Останні слова Марілла знову промовила попри власне бажання, і знову здивувалася сама собі. Пані Рейчел підвелася з виразом ображеної гідності.

— Вочевидь, Марілло, тепер я мушу якнайретельніше добирати слова, коли вже ніжні почуття сиріт, казна-звідки привезених, для тебе понад усе. Ні-ні, не хвилюйся, я не серджуся. Мені вас так жаль, що сердитись я просто не в змозі. Втім, дівчинка ця — не мій клопіт. Та якщо послухаєш моєї поради, — а ти, боюся, не зробиш цього, хоч я виростила десятьох дітей і поховала двох, — тоді «говоритимеш» із нею замашненькою лозиною. Для такої дитини то буде найзрозуміліша мова. Вдача в неї якраз пасує до кольору волосся. Ну, бажаю доброго вечора, Марілло. Сподіваюся, ти зазиратимеш в гості не рідше, ніж дотепер. Але я сюди прийду нескоро, бо тепер на мене тут чекають образи та грубощі. Для мене це щось нове.

І пані Рейчел випливла геть, якщо так можна сказати про огрядну жінку, що ходила перевальцем, мов качка, а Марілла, замислившись, рушила в східну частину будинку.

Піднімаючись нагору, вона напружено розмірковувала, що ж їй робити. Сцена, котра допіру вибухнула в кухні, сковувала її душу жахом. І чого тільки Енн випало продемонструвати характер саме пані Рейчел Лінд! Зненацька Марілла збагнула: їй було неприємно це — і аж ніяк не соромно за виявлені огріхи у вихованні дівчинки. І як тепер її карати? Дружня порада застосувати лозину, цілющу силу якої красномовно засвідчили б усі діти пані Рейчел, Маріллі видавалася неприйнятною. Вона точно знала, що не битиме дитини. Ні, треба було вигадати інший спосіб змусити Енн усвідомити, як погано вона повелася.

Енн тим часом гірко плакала на ліжку, упавши долілиць і простягнувши ноги в брудних черевиках на покривалі. У такій позі її й застала Марілла.

— Енн, — м’яко проказала вона.

Відповіді не було.

— Енн, — голос Марілли посуворішав, — негайно встань з ліжка й вислухай, що я тобі скажу.