Розділ «7 Вогонь Життя»

Вогонь Життя

 весь Світ Чарів перебував у стані підвищеної бойової готовності. Єгипетські божества, несамовиті скорпіоно і ягуаролюди, величезні одноокі циклопи, що пожирали людей, кентаври, що грою на сопілках принаджували подорожніх в ущелини, де потім їх збиралися ув’язнити між скелями, ассирійські скарбо-німфи із щирого золота й самоцвітів, які своїми дорогоцінними тілами могли легко спокусити злодіїв і заманити їх в отруйні мотузяні тенета; летючі грифони зі смертельними кігтями, нелетючі василіски, що люто дивилися вусібіч страхітливими очима, валькірії на конях-хмарах високо в небі, мінотаври з бичачими головами, повзучі жінки-гадюки; величезні птахи Рух — ще більші, ніж той, якого Синдбад Моряк приніс до гнізда — злетіли по тривозі й безперервно шугали над землею, полюючи на порушників спокою. У Круглому Морі після сигналу тривоги з води повилазили всі сирени й співали солодких пісень, віщуючи загибель зловмисникам. Неймовірно великі створіння, завбільшки з острови — кракени, заратани й потворні скати — нерухомо лежали на морській поверхні; якби який зловмисник трохи забарився, відпочиваючи на спині однієї з таких бестій, то вона б одразу пірнула й утопила б його або, ще гірше, повернулась би до нього пащею з гострими трикутними зубами і проковтнула б його, гарненько пошматувавши. Але найбільшого жаху наганяв велетенський глибоководний Черв’як-Дноїдець, який був сліпий і тепер, піднявшись з мовчазних глибин, ревів, погрожуючи зжерти всіх негідників, що спровокували сигнал Вогняної Тривоги і порушили його двотисячилітній сон.

Серед безладу у Світі Чарів постали у всій своїй величі боги Вогню, що стали на захист Вібґйору — Єдиного Мосту до Серця Серця — райдуги, що з’єднувала роз’єднане Море й дозволяла ступати на землю Аалімів лише привілейованим особам. Аматерасу, японська богиня сонця, також вилізла зі своєї печери, де вона вже два міленіуми сердилася на свого брата — бога бурі, і стояла тепер, тримаючи в руці чарівний меч Касанагі, а промені сонця списами вилітали з її голови назовні. Біля неї також стояло вогняне дитя Каґутсуші, що своїм вогняним народженням убило Ізанамі Божественну, себто свою матір. Також стояв Сартр з вогняним мечем, а недалечко його приятелька Сімара, також із смертоносним вогняним мечем. Ірландський Бел. Полінезійська богиня Магуйка з вогняними нігтями. І кульгавий Гефест, коваль Олімпу, зі своїм римським побратимом-двійником Вулканом. А ще Інті з племені Інків — Сонце з Людським Обличчям і кровожерливий Танатіуг з племені Ацтеків — колишній Правитель П’ятого Світу, в жертву якому кожного року приносили по двадцять тисяч людей. А над ними, гей би на височезній колоні, піднісся у небо зі своєю могутньою зброєю напоготові, себто сонячними дисками, сокологоловий єгипетський бог Ра й пронизливими пташиними очима шукав злодіїв, а на його плечі сидів птах Бену, така собі сіра чапля, або єгипетський фенікс. Усі ці найбільші колоси сторожили Міст із захмареними чолами й вбивчим блиском в очах.

Мешканці Чарівного Серця вільно гасали Мостом в обох напрямках, безперестанку полюючи; стало зрозумілим, що зловмисникам за таких заходів безпеки не вдасться прошмигнути повз соколині очі бога Ра. Тож Луці, який сховався зі своїми приятелями в кущах рододендрону, здавалося, що чагарник рідшає і робиться дедалі менш надійною схованкою. Серце калатало дуже швидко. Обстановка ставала вочевидь загрозливою.

— Добре, що екс-боги, — почала Сорая заспокійливо, — застрягли у своїх минулих історіях. Думаю, Вогняний Жук, доповідаючи Аалімам, сказав: хлопчак, собака й ведмідь, але після сигналу Вогняної Тривоги всі почали шукати Звичайних Підозрюваних.

— А хто такі Звичайні Підозрювані? — хотів знати Лука. Він перейшов на шепіт і йому хотілося, аби Сорая також стишила свій голос.

— Ну, це колишні викрадачі Вогню за часів тих богів і в тих місцях, де ці боги колись були богами, — сказала Сорая, махнувши рукою в повітрі. — Ти ж бо розумієш. Чи… — засумнівалася вона, вертаючись до своєї старої манери говорити, — може, й не знаєш. Може, й тато не приділяв твоєму навчанню належної уваги. А може, він і сам не знав. — А тоді зауваживши невдоволений вираз обличчя Луки, вона пом’якшила голос і стала лагіднішою. — Алґонкинські індіанці мали Кролика для викрадення Вогню, — сказала вона, — а про Койота ти вже знаєш. Бобер і Нанабожо, що міг поставати в різних подобах, зробили те саме для інших племен. Скажімо, до невдалої спроби вдався Опосум, але Бабуся-Павук все ж таки викрала Вогонь для племені Черокі в глиняній урні, — тут Сорая зробила паузу. — Щось схоже тобі також знадобиться.

В руках вона тримала невеличкий глиняний горщик. Лука заглянув досередини. На гілках у горщику лежало півдюжини чорних картоплин.

— Це, — почала Сорая, — один із найвідоміших Горщиків з країни Видр, у ньому лежить кілька славних Картоплин з країни Видр. Як тільки Вогонь Життя торкнеться їх, вони одразу спалахнуть, а от загасити їх буде дуже нелегко. — Тут Сорая накинула шкіряний ремінець горщика Луці на шию. — На чому я зупинилася? — Якусь мить вона пригадувала, а тоді сказала: — Ага, Мауї, для тебе Мауї-тікіткіа-Таранґа, викрав Вогонь з нігтів богині вогню Магуйки й віддав їх полінезійцям. То ж вона найбільше тепер остерігатиметься саме його. Ну й так далі.

— Але ти не сказала про Першого Крадія, — промовив Койот. — Найстарший і найбільший. Цар Пагорба. Він був для нас прикладом. Викрав вогонь для всього людства.

— Титан Прометей, — сказала Сорая, — був братом, хоч як це дивно, твого покійного приятеля капітана Ааґа. Вони між собою не ладнали. Терпіти один одного не могли. Як-не-як, але три мільйони чотириста тисяч років тому наш Старий Друзяка справді став першим Викрадачем Вогню. Але після того з ним таке сталося, що навряд чи хтось повірить у його повторну втечу з Вогнем.

— Став слабкодухим, — пригадав Лука.

— Ну, я не зовсім так казав, — промовив Койот. — Навіщо мені наговорювати на великих. Титан нікуди більше не пхає свого носа. Відколи Геркулес прикінчив того орла.

— Чи грифа? — запитав Лука.

— Чи грифа. Ну, нікого з нас у той час ще не було, аби сказати напевно, а Старий Друзяка язиком не плеще.

— Одне добре, — зашепотіла Сорая Луці на вухо, — що в метушні вам легше наблизитися до Моста, якщо бігтимете до нього й вдаватимете, ніби самих себе шукаєте.

— Вони шукатимуть мене разом зі спільниками, — промовив Койот. — Але ми розділимося. Біля мене буде направду гаряче. Вони поженуться за мною. А тоді настане твоя черга діяти. — І він побіг вистрибом, нічого більше не сказавши.

Якоїсь миті Лука відчув, що нема Ніхтотата. Ще хвилю тому він тинявся біля них, слухав їх, вертів капелюхом-панамою, а тоді раз — і його ніде нема. «Хотів би дуже знати, що в нього на думці, — міркував Лука. — Мені аж ніяк не подобається його зникнення». І тут йому на плече поклала руку Сорая.

— А він тобі що, так потрібен? Рушай без нього, — сказала вона. А Дуринда, червона дракониха, запропонувала свій варіант, тож Лука незабаром викинув Ніхтотата з голови.