Розділ «8 Наввипередки з часом»

Наввипередки з часом

 ебо падало. Вони ж бо летіли крізь діру в небі, а шматки небес відривалися й обрушувалися на Серце Чарів. Лука (знову закутаний у теплу чарівну ковдру Сораї) не відчував сили вітру всередині захисної бульки, утвореної Сораєю навколо летючого килима, але він бачив, як вітер завиграшки виривав дерева з корінням, що розліталося в повітрі, ніби здуте насіння кульбаби, як легко, наче іграшками, жбурляв несамовитими драконами зі шкіряними крилами; а Небо Серпанкової Павутини, найкрихкіша ділянка Серця Чарів, яка складалася з п’ятдесяти шарів лискучої павутини, була пошматована на дрібні клапті. «Великого Чистого Королівства», леґендарної Бібліотеки Лінґ-пао Тьєн-тсун, яка проіснувала тисячі років у Серпанковій Павутині, більше не було. Її старовинні томи літали в повітрі, а відірвані сторінки тріпотіли, як крила птахів.

— Дують Вітри Змін, — вигукнув Слоно-Селезень, а Слоно-Качка з жалем зауважила:

— Наші знання є нічим порівняно з розумом, що руйнується у нас на очах.

Через гучне завивання наче живого вітру Лука майже не чув їхніх слів. Тоді Койот із настовбурченою шерстю пояснив, що то розгулялися Вітряні Верещаки, а коли вони починають верещати, то може тріснути навіть світобудова. Питати, ким або чим були Вітряні Верещаки, Луці не захотілося.

Разом з Койотом, Слоно-Птахами, собакою Ведмедем і ведмедем Собакою він напружено сидів на передньому краї летючого килима, спостерігаючи, як повз них проносився звихрений світ. За Лукою в центрі килима із заплющеними очима і з розпростертими руками стояла Сорая, змушуючи Решам розвивати швидкості, яких він ще ніколи не розвивав; а за нею, поклавши їй на плечі руки, щоб передати свою силу, навколішках стояв досі небачений Лукою велетенський літній чоловік, геть чисто голий.

— Це він, — шипів Койот на вухо Луці. — Старий Друзяка. Перший і найбільший. Почув про твою справу й прийшов на допомогу. Старий Друзяка. Що не кажи. Це дуже добре, хлопче, що він нас уважив.

Вони вилетіли за межі Серця Чарів — і під ними з’явилися Стежки-Роздоріжжя, чиї води кипіли, стрибали, утворювали водяні стіни, а тоді повінню спадали знову долі.

— Отже, це Дев’ятий Рівень, — почув свій голос Лука, а Сорая похмуро відповіла: — Ні, це Кінець Світу.

Неминучий Вир і часова пастка Ель-Тьємпо кружляли дедалі швидше, засмоктуючи матеріал у свої роти з дедалі більшою силою, тому Сораї доводилося тримати килим на небезпечно великій висоті шістдесяти однієї милі над поверхнею Землі — менше, ніж за милю від Лінії Кармана, але настала мить, коли Сорая була змушена тримати летючий килим на небезпечно великій висоті шістдесяти однієї милі над поверхнею Землі — менше, ніж за милю до Лінії Кармана, але настала мить, коли Сорая була змушена тримати летючий килим на небезпечно великій висоті шістдесяти однієї милі над поверхнею Землі — менше, ніж за милю до Лінії Кармана, але настала мить, коли Сорая була змушена тримати летючий килим на небезпечно великій висоті шістдесяти однієї милі над поверхнею Землі, менше ніж за милю до Лінії Кармана, але настала мить… Їх уже майже було проковтнула пастка, проте вони вирвалися й полетіли, як той камінець з хлопчачої рогатки, в напрямку, куди Сорая не збиралася летіти, проте нічого не могла вдіяти. Летючий килим завертівся, як монетка, а його пасажири у відчаї притислися один до одного. Лука навіть не помітив під собою Великого Загнивання, як вони вже потрапили в Тумани Часу. З Туманами також не все було гаразд — у сірій, колись непроникній стіні з’явилися великі діри й широкі пролами. Килим продовжував кружляти всередині Туманів, а Птахи Пам’яті плакали, дуже боячись Забуття; Койот аж завив, і все могло обернутися у велике лихо, якби «Друзяка», себто Титан Прометей, не встав на рівні ноги і не заговорив з позиції Сили.

— Khulo! — заревів він у туманному вирі небуття. — Я не втікав від птаха Зевса, аби загинути в тумані! Dafa ho! Геть з дороги, погана Завісо, ми летимо далі. — Летючий килим одразу вигулькнув з Туманів, а Лука зміг зорієнтуватися в просторі.

Їхнє становище було не з найкращих. Їх віднесло далеко від Річки. Тепер під ними було Місто Снів, і Сорая щосили намагалася спрямувати летючий килим у правильному керунку; Лука ж бачив повалені, ніби карткові будиночки, вежі Міста Снів, бачив, як безпритульні Сни, що квітнули б у затишній напівтемряві за щільними портьєрами, на освічених вулицях хиталися, падали й в’янули. Вулицями Міста гасали сліпі кошмари, і навіть ті нечисленні мешканці, яким удалося залишитися неушкодженими, тинялися безцільно, не звертаючи уваги на безлад, ніби жили в якомусь власному світі. «Це, мабуть, видіння», — здогадався Лука.

Загибель Світу Чарів ужахнула його, бо це могло означати лишень одне: життя Рашида Халіфи котилося по своєму останньому схилові, а коли Лука побачив, як тріскаються поля й ферми в Країні Втраченого Дитинства, як вирують лісові пожежі на Блакитних Пам’ятних Пагорбах, як у нього на очах упало Місто Надії, то він просив одного: «Поверни мене додому вчасно, будь ласка, не запізнюйся, лишень поверни мене додому вчасно».

Раптом він побачив, як до них на великій швидкості наближається Надхмарна Фортеця Баадал-Ґарг, до того ж із цілісінькими мурами, а Хмарина, на якій вона стояла, аж кипіла й вирувала, ніби на плівці із прискоренням, і він із захололим серцем зрозумів, що найважливіша його битва — попереду. Однією рукою Лука притримував на шиї Горщик Видр, і тепло, що від нього йшло, додавало йому сили. Прорачкувавши по всьому летючому килимові аж до Сораї, оскільки ходити по збуреному, розгойданому, хиткому килимі було неможливо, він запитав, знаючи наперед відповідь:

— Хто господар тієї Фортеці? Вони женуться за нами?

Обличчя й тіло Сораї були напруженими.

— Шкода, що Військово-Повітряні Сили Видр відстали, — сказала вона майже про себе. — Хоч і вони б нічого не вдіяли супроти такого ворога. — Потім сумно повернулася до Луки й відповіла: — Глибоко в душі я знала, що це має статися, — промовила вона. — Я не знала, де, як і коли, але знала, що вони нам цього не подарують. Це Ааліми, Охоронці Вогню, Володарі Часу. Дзьо-Гуа, Дзьо-Гай, Дзьо-Айґа. Неприємнішої Трійці ти більше не побачиш. Підозрюю, що з ними наш зрадник і перебіжчик. Он поглянь, на мурі. Яскраво червона сорочка. Поношений капелюх-панама. Той негідник — серед твоїх найзапекліших ворогів.

Так, це був Ніхтотато, більше не прозора примара, а звичайнісінька людина. Лють і страждання боролись у серці Луки, але він відкидав їх геть. Був потрібний холодний розум. Наближуючись, Фортечне Місто Баадал-Ґарга невпинно збільшувалося. Хмара, на якій стояло місто, почала окутувати Летючий Килим Царя Соломона Розумного, й незабаром вони вже були оточені мурами Фортеці. Лука збагнув: вони — у небесній в’язниці; хоч повітря над ними було чисте, але якщо б вони спробували втікати, то невидимий бар’єр обов’язково став би їм на заваді. Вони — бранці Часу, й летючий килим зупинився неподалік муру, де вже стояла істота, відома Луці як Ніхтотато, і презирливо всміхалася.

— Поглянь на мене, — сказав він. — Як бачиш, ти запізнився.