Розділ «3 Лівий берег річки Часу»

Лівий берег річки Часу

 а думку Луки, річка Силсила нітрохи не була чудовою. Можливо, біля своїх джерел десь вище у горах вона й була гарною — з мерехтливою швидкою течією, що стрибала по гладких валунах, але тут, на рівнинах, вона робилася тлустою, лінивою й брудною. Металася з боку на бік широкими гнучкими колінами, а її вода мала брунатне забарвлення, за винятком мулистих місць із зеленуватим відтінком, а ще на її поверхні там і сям виднілися багрянці нафтової плівки, також нерідко її сумні води несли до моря мертву корову. Це була водночас і небезпечна річка, бо текла з різними швидкостями; могла без попереджень пришвидшити свій біг і перевернути ваш човен, або ж, навпаки, затягти вас у повільну водоверть, де вам годинами доведеться марно волати про допомогу. Мала вона також підступні мілини, які змушували вас зійти на піщаний берег або ж навіть топили велике судно, пором або баржу, що наражалися на підводні скелі. Мала вона і похмурі глибоководні місцини, в яких, за уявленням Луки, жило все потворне, нечисте й липке, де, зрозуміло, як і в будь-якому іншому місці її брудної течії, не спіймаєш чогось їстівного. Якщо хтось падав у Силсилу, то мусив іти до лікарні, де його дезінфікували і призначали протиправцеві уколи.

Добре, що річка впродовж тисячоліть з обох боків намила високі береги, які називалися Дамбами, і тому була схована від стороннього ока, аж поки хтось виходив на греблю і вже звідти бачив рідку гадюку її русла та чув сморід її води. Завдяки Дамбам річка ніколи не виходила з берегів, навіть у сезон дощів, коли рівень води постійно підіймався, тому місто не знало жахіття повеней, а його вулицями ніколи не плила та брунатна, зелена й пурпурова твань, повна безіменних слизьких чудовиськ і мертвої рогатої худоби.

Силсила була річкою-трудівницею; її водами транспортували зерно, бавовну, дерево й паливо із сільської місцевості через місто до моря, а баржі, що перевозили фрахт на довгих пласких ліхтерах, славилися своєї лихою вдачею; вони розмовляли з вами дуже неввічливо, вони виштовхували вас з дороги на тротуар, тому Рашид Халіфа любив казати, що Хазяїн Річки прокляв їх, і через те вони стали небезпечними й незугарними, як і сама річка. Мешканці Кагні намагалися не зважати на річку, але наразі Лука стояв біля її лівої, себто південної Дамби, дивуючись, як він міг дістатися сюди, не напруживши жодного м’яза. Ведмідь Собака і собака Ведмідь стояли одразу біля нього, мали такий самий, як і в нього, стурбований вигляд, і, звісно, Ніхтотато був також з ними, загадково, майже так само, як Рашид Халіфа, скалячи зуби.

— Що ми тут робимо? — запитав Лука.

— Твоє бажання — це наказ для мене, — сказав Ніхтотато, складаючи руки на грудях. — Ти сказав «Ходімо», тож ми пішли. Шазам![3]

— Теж мені джин з лампи, — пирхнув ведмідь Собака дзвінким Гаруновим голосом. — Так ніби ми не знаємо, що справжня Чарівна Лампа належить принцові Алладину та його принцесі Бадр аль-Бадур, а тут її аж ніяк не може бути.

— Ну, — промовив собака Ведмідь, який був солодкомовним, але практичним хлопцем, — і скільки бажань він пропонує до виконання? І чи можна їх загадати?

— Він ніякий не джин, — промовив ведмідь Собака на ведмежий лад. — Ще ніхто нічого не тер.

Лука далі нічого не розумів.

— Навіщо нам було йти до цієї Річки-Смердючки? — запитав він. — Вона тече до моря, тому, правду кажучи, вона не стала б нам у пригоді, навіть якщо б не була Смердючкою.

— Ти певен цього? — запитав Ніхтотато. — Хіба тобі не хочеться вилізти на Дамбу і поглянути донизу?

Тож Лука поліз нагору, за ним — Собака й Ведмідь, і коли вони зійшли на греблю, то на них там, як те дерево на скелі, уже чекав Ніхтотато. Наразі Луку не цікавило, як Ніхтотатові вдалося видертися на Дамбу так швидко, бо цієї миті він дивився на щось справді несусвітнє. Річка, що несла свої води там, де мала текти Силсила, була цілком іншою річкою.

Ця нова річка виблискувала в срібному сонячному промінні, виблискувала, як гроші, як мільйон дзеркал, обернених до сонця, виблискувала, як нова надія. Коли Лука поглянув у воду й побачив там тисячу тисяч тисяч і одне рідке пасмо, які текли поряд, перепліталися між собою, запливали й випливали одне з одного, перетворюючись на інші тисячу тисяч тисяч і одне рідке пасмо, то раптом збагнув, що він бачить. Це була та сама чарівна вода, яку його брат Гарун бачив в Океані Оповідних Потоків вісімнадцять років тому, і тепер вона обрушилася Струменем Слів з Моря Оповідок в Озеро Мудрості, а звідти потекла йому назустріч. Отже, вона була (а вона таки була) тим, що Рашид Халіфа називав Річкою Часу, і перед його очима пропливала історія геть усього на світі, але трансформованого у блискучі, мінливі й різнобарвні оповідні потоки. Випадково спіткнувшись, він зробив крок праворуч — і ввійшов в інший Світ, де не було Річки-Смердючки, а ця дивовижна вода.

Поглянув у той бік, куди текла річка, але над небокраєм піднявся такий густий туман, що заховав від його допитливого погляду геть усе, що там було.

— Я не бачу майбутнього, ну що ж, це мені підходить, — подумав Лука, а тоді обернувся, аби поглянути в другий бік, де видимість на відстані, куди міг сягнути його погляд, була доброю, але він уже знав заздалегідь, що й там піднявся туман; він забув частину власного минулого і стільки ж не знав про минуле всесвіту. Перед ним пропливало Теперішнє — яскраве й гіпнотичне — і так захопило його, що він не помітив, як упритул до нього підійшов Хазяїн Річки — довгобородий чолов’яга з термінатором у руках, себто з величезним генератором науково-пригодницького типу, й увалив з нього Луці простісінько межи очі.

БББББААААБББАААААХХХ!

«Цікаво, — думав Лука, розлітаючись урізнобіч на мільйони блискучих друзок, — що я все ще можу думати». Адже він вважав, що думання після дезінтеґрації велетенським генератором науково-пригодницького типу буде недоступним для нього процесом. Відтак мільйон блискучих часток якимсь дивним чином зібралися у невеличку купу біля собаки Ведмедя і ведмедя Собаки, що вже починали згорьовано плакати; а ось мільйони фраґментів знову сполучаються, видаючи легенькі всмоктувальні звуки, і — гоп! — ось воно, він заново одне ціле, стоїть на Дамбі поряд із удоволеним Ніхтотатом, а за Хазяїном Річки вже й слід охолов.

— На щастя для тебе, — промовив Ніхтотато замислено, — для початку я дав тобі кілька життів. А ти постарайся і збери ще кілька до його повернення і добре подумай, як тобі з ним бути. Він хоч і прикрий дідок, але з ним можна жити. Ти знаєш, як це буває.