Розділ «7 Вогонь Життя»

— Колись давним-давно наша сестра Ґйара-Джинн допомогла королеві Коней втекти зі Сніфельгайма, — промовила червона дракониха, киваючи на свою золоту сестру. — Авжеж. Звали того Коня Жвавий, і був він величезним білим восьминогим конем, що мав, так би мовити, по дві ноги в кожному кутку й був безпідставно ув’язнений Аалімами, так само як мої сестри, аж поки їх звільнила своїми могутніми чарами королівна Сорая. Три Дзьо вирішили, що в усьому Часі для восьминогого диво-коня нема місця. Ось так, взяли й вирішили без жодних обговорень, ніби якісь тирани; не взявши до уваги нічиїх почуттів, у тому числі й Жвавого. Так, вони бувають жорстокими, свавільними й норовистими, хоча люблять називатися Трьома Неминучими Істинами! Драконівський вогонь Джинн звільнив Жвавого, адже її подих гарячіший за мій, Бадло чи Сари, й окрім іншого її подих виявився настільки гарячим, що розтопив Вічну Кригу, а ми на таке не спроможні. За це Король Коней зробив їй розкішний подарунок, наділивши даром перевтілення на випадок нагальної потреби. Жодний з богів не наважиться переслідувати Жвавого, Короля Коней, коли він переходитиме через Вібґйор. Ми прив’яжемо кожного з вас — тебе, Луко, твого собаку й ведмедя між кожною парою його ніг, а ще одна пара ніг залишиться для тебе, королівно Сорая, ну, звісно, якщо ти захочеш…

— Ні, — відповіла сумно Сорая. — Навіть зі складеним Летючим Килимом Царя Соломона, боюся, Луко, тобі не допоможе присутність Образцеси Видр. Мене вже аж нудить від тих холодних, задушливих, каральних, невблаганних, згубних старих Дзьо; вони не мають Часу для мене. Вам буде тільки гірше, коли вони дізнаються, що я на вашому боці. Моя нога більше не ступить на землю Серця Серця. Не маю жодного бажання лежати у Сніфельгаймі на Крижаному Простирадлі. Але я чекатиму на вас і за потреби швидко доставлю вас у безпечне місце разом із вогняною Картоплею у Горщику Видр.

— Ти зробиш таке? — запитав Лука золоту дракониху. — Ти використаєш одноразове перевтілення, аби допомогти мені? Навіть не знаю, як тобі дякувати.

— Ми — боржники королівни Сораї, — промовила Ґйара-Джинн. — Їй дякуй.

«Хто б міг би собі уявити, — казав про себе з жалем Лука, — що я, Лука Халіфа, маючи лишень дванадцять років, перетинатиму великий міст Віґйор, цей найрозкішніший міст у всьому Світі Чарів — міст, повністю збудований з райдуг і причесаний західним вітром, найніжнішим з усіх вітрів, що легенько зринає з уст самого Зефіра, і єдине, що я зможу бачити й відчувати, — це колючу шерсть внутрішніх стегон велетенського коня. Хто б міг подумати, що поряд походжатимуть найвидатніші дійові особи в історії Небаченого Світу — колись обожнювані, колись всемогутні божества, з якими я виростав, про яких, лежачи в ліжку, щовечора чув від тата, який міг годинами розповідати про меч Кусанаґі, про екс-богів Тонатіуга, Вулкана, Сартра і Бела; а ще про птаха Бену, Верховного Ра; а тепер я не міг ні сам поглянути на них (хоча б кутиком ока), ні їм дозволити поглянути на себе. Хто б міг повірити, що я, Лука, в’їжджатиму в Сад Досконалих Парфумів, що оточує Озеро Мудрості і є місцем найприємніших запахів у всьому Бутті, і задихатимусь від кінського запаху.

Він чув звуки, яких ніколи раніше не чув: крик сокола, шипіння змії, рик лева, палахкотіння сонця, а ще воєнні погуки богів, що були поза межами уяви й майже нестерпними. Перетворювачка Ґйара-Джинн у подобі Короля Коней тихо й радісно іржала, била вісьмома копитами (себто Король Коней тихо й радісно іржав, бив вісьмома копитами), а незвані гості, сховані між її (а наразі його) ногами, хиталися й щулилися від страху. Лука навіть не хотів думати про самопочуття Ведмедя й Собаки. Між ногами під конем уже не лишалося достатньо місця для собаки й ведмедя. Безумовно, їхній гідності було завдано шкоди, й Лука дуже переживав, що не хто інший, як він був причиною їхнього сорому. Він також наражав їх на велику небезпеку, але намагався про це не думати, бо мусив скористатися найменшою нагодою й зробити найважливішу справу.

«Я просто зловживаю їхньою любов’ю і вірністю, — думав він. — Здається, у світі взагалі нема такої речі як стовідсотково добра справа, цілковито правильна дія. Навіть ось це завдання, за яке я взявся з найкращих спонукань, вимагає «не надто добрих» рішень або ж навіть «неправильних».

Він знову собі уявив обличчя королівни Сораї і Птахів Пам’яті в час прощання з ним. Їхні погляди зволожували сльози, вони боялися втратити його назавжди. Але про це також не треба думати. Він доведе безпідставність таких побоювань. Якщо хтось чогось ніколи не робив, то це означає лишень те, що хтось колись все ж таки це зробить. «Який я став цілеспрямований, — міркував він. — Я думаю тільки про одне. Я — стріла, що летить до цілі. Ніщо не змусить мене відхилитися від обраного курсу».

Десь високо в небі над його головою Дуринда, Бадло і Сара летіли у своїх драконівських подобах. Вороття назад не було. Семеро осіб зі злочинним наміром у серці перетнули внутрішні межі святилища Аалімів. Під ними розпростерлася країна, сповнена всіляких див, проте часу для огляду визначних місць вони не мали. З самого дитинства, з тієї миті, коли Рашид Халіфа почав розповідати свої історії, Лука не переставав дивуватися Потоку Слів, що падає на Землю з Моря Оповідок, розташованого на невидимому другому Місяці. Як же той потік виглядав, яким чином він лився з космосу? Як хотілося йому на все це поглянути! Звісно, потік з ревом падає в Озеро Мудрості. Проте Рашид завжди казав, що Озеро Мудрості — повсякчас спокійне і незворушне, бо Мудрість може ввібрати навіть найгучніший Водоспад Слів без найменшого збурення. На Озері — завжди світанок. Довгі бліді пальці Перших Променів Сонця спокійно спочивають на поверхні води, а срібне сонце виглядає з-за небокраю, проте не піднімається. Так захотілося Аалімам — вічно жити на Початку Часу. Лука заплющував очі, й перед ним поставало все те, про що розповідав татів голос, і тепер, коли він самовидцем перебував на місці татових оповідок, його не покидало відчуття великого розчарування через неможливість хоч би разок глянути на всі ті дива.

«А де подівся Ніхтотато? Його ніде не видно», — думав Лука, і з кожною хвилиною, що минула, в ньому росло переконання: хай би де він був, але замислив він щось недобре. «Я впевнений, що під кінець мені таки доведеться йому подивитися у вічі, — думав Лука, — і це буде нелегко, але якщо він вважає, що я віддам йому тата просто так, то він глибоко помиляється». А тоді ніби щось його вдарило, ніби хтось добряче штурхнув його кулаком — його пронизала найстрашніша у світі здогадка. А чи не зник Ніхтотато тому, що Рашид Халіфа вже… вже… вже назавжди… відійшов, відійшов, бо Лука не встиг урятувати його… А чи не щезла та примара, яка забирала татову силу, тільки тому, що досягла своєї мети? Невже все, що він тепер робить — намарно? Лука затрусився всім тілом, очі сповнилися сліз і почали нестерпно пекти, смуток стискав серце й накочувався великими тремтливими хвилями.

Раптом щось сталося. Лука відчув у собі переміну. Відчув, як ним опанувала потужна сила, потужніша, ніж його натура, якась незвичайна сила волі — дужча, ніж його власна, і вже та нова сила відмовлялася прийняти найгірше. Ні, Рашидове життя не завершилося. Такого не може бути, тому що не може бути. Воля, сильніша за власну волю Луки, відкинула таку можливість. Вона не дозволяла Луці здаватися, не дозволяла опускати руки, не дозволяла зіщулюватися перед лицем страху. Нова сила, що охопила його єство, додавала йому наснаги та відваги, так потрібних на завершальному етапі втілення його задуму. Здавалося, він сам не при собі, ніби та сила надходить звідкись збоку, проте він також знав, що це його внутрішня сила, що це його власна сила і його власна рішучість, його власна відмова визнавати програш — його власна сила волі. Оповіді Рашида Халіфи, численні казки Шаха-Казна-Що про юних героїв, що знаходили в собі додаткові сили навіть у набагато скрутніших обставинах, також готували його до випробувань.

— Ми не знаємо відповідей на складні запитання про те, хто ми такі і на що ми спроможні, — казав, бувало, Рашид, — допоки нам будуть поставлені ці запитання. Тоді й тільки тоді ми знаємо: можемо ми відповісти на них, чи ні.

А на додачу до Рашидових оповідок прикладом для Луки завжди був його старший брат Гарун, який знайшов відповідь на таке запитання колись давно, просто так на Морі Оповідок. «Як мені хочеться, аби мій брат був тут зі мною, — думав Лука, — але його нема, а його голосом говорить ведмідь Собака і намагається опікуватися мною. Я зроблю так, як зробив би він на моєму місці. Ні, я не відступлю».

«Ааліми закостеніли у своїх поглядах і не люблять, коли хтось намагається розхитати їхній човен, — казав одного вечора Рашид Луці. — Їхні погляди на Час — стрункі і жорсткі: вчора, сьогодні, завтра, цок-цок-цок. Вони як ті роботи марширують під цокіт секунд, що минають. Що Було, Дзьо-Гуа, живе в минулому; Що Є, Дзьо-Гай, просто є тепер; і Що Буде, Дзьо-Айґа, належить місцю, куди ми не можемо піти. Їхній Час — це тюрма, а вони тюремники, а секунди й хвилини — це стіни тієї тюрми.

Мрії — це Аалімові вороги, тому що в мріях Закони Часу зникають. Ми знаємо (а чи ми знаємо, Луко?), що Аалімові Закони не кажуть правди про Час. Час наших почуттів не такий самий, як час годинників. Ми знаємо, що коли ми захоплені тим, що робимо, то Час летить дуже швидко, а коли нам нудно, то Час уповільнює свій плин. Ми знаємо, що в моменти великого збудження чи очікування, в момент дива Час може застигати.

Наші мрії — це справжні істини, як і наші фантазії та знання нашого серця. Ми знаємо, що Час — це Річка, не годинник, і що він може плисти в інший бік, і тоді світ стає більш відсталим, а не менш відсталим, а також Час може стрибати в протилежний бік, коли вмить усе змінюється. Ми знаємо, що Річка Часу може петляти, вигинатися й відносити свої води назад у вчора або ж вперед у післязавтра.

Є місця на світі, де ніщо ніколи не відбувається, і Час застигає. Серед нас є й такі, що залишаються сімнадцятирічними впродовж усього свого життя, вони ніколи не старіють. А є такі, що стають жалюгідними старими шістдесятирічними чи сімдесятирічними бідолахами зі свого дня народження.

Ми знаємо, що закохані часу не помічають, а також знаємо, що Час може повторюватися і можна в одному дні застрягти на все життя.

Ми знаємо, що Час — це не тільки Він Сам, але також один із аспектів Руху й Простору. Уяви собі, що два хлопці, скажімо, ти і твій недруг Щуроїд, обоє носите годинники, що йдуть синхронно, й обидва не відстають і не поспішають. Тепер уяви, що той лінивий Щуроїд сидить на тому самому місці, скажімо, упродовж ста років, а от ти ніколи не відпочиваєш, завжди бігаєш — до школи, назад, знову і знову, і так упродовж ста років. Укінці століття ваші годинники далі йтимуть ідеально — не поспішатимуть і не відставатимуть, але твій годинник порівняно з його годинником відставатиме на шість чи сім секунд.

Серед нас є такі, що вчаться жити лишень нинішнім днем. Для таких людей Минуле зникає, а Майбутнє втрачає смисл. Є тільки Теперішнє, а це означає, що два Ааліми — понад норму. Серед нас є також такі, що потрапили в пастку днів, що минули, в пастку пам’яті про втрачену любов або ж про будинок дитинства, або ж у пастку пам’яті про якийсь страшний злочин. Дехто з людей живе лишень заради кращого майбутнього; для таких минуле перестає існувати.