Розділ «7 Вогонь Життя»

— Ох (дзень), ох (дзень), ох (дзень).

— Мої солодкії боги…

— Ох (дзень), ох (дзень), ох (дзень).

— Мої боги…

Раптом спів собаки Ведмедя перебило сердите ревіння, й одразу вдарило золоте світло. Верховний бог Ра вирвався з чарів музики, піднісся високо в небо, сліпуче сяючи від люті, й кулею полетів на вершину Гори Знань. Усі решта екс-богів знялися за ним, створивши найвеличніше феєрверкове видовище у світовій історії. Собака Ведмідь мав невтішний вигляд.

— Я втратив публіку, — промовив він сумно. Ведмідь Собака заспокоював його.

— Тут твоєї вини нема. Там щось сталося, — промовив він. — Може, навіть щось приємне. Треба сподіватися, Луці вистачило часу.

Повз них промчав галопом величезний восьминогий кінь, сердито фиркаючи.

— Тепер ходімо зі мною, — сказав він, — ви — арештовані. Це був Жвавий, Кінь над усіма Кіньми, і дивився він на них не так щоб дружелюбно. — Ти й твої сестри, — звернувся він до Ґйара-Джинн та інших перетворювачок, — також арештовані. Пізніше вирішимо, що з вами робити, державна зрада, хочу нагадати вам, — серйозний злочин.

Коли Лука побачив перед собою римовану Безодню Часу, він не вповільнив бігу, бо тепер він, нарешті, відчув якийсь примарний потиск на своєму лівому плечі, який свідчив, що Ліворукий Вимір був уже справді тут, справді поряд з ним, тож він побіг навіть швидше і на самому краю Безодні кинувся ліворуч…

… і впав у Бездонну Яму, і коли він летів крізь темінь, то розлетівся на мільйон блискучих шматочків. Коли ж отямився, лічильник показував на сто життів менше, і він знову побіг до Безодні; знову кинувся ліворуч, і знову падав у темряві, а тоді розвалювався на фраґменти.

Утретє з ним знову сталася та сама історія. Цього разу, коли блискучі шматки зібралися докупи і він побачив, що загалом утратив три сотні життів, а в його активі залишилося лишень 165 життів, то не тямив себе від люті.

— Ну що, жалюгідний Луко Халіфо, — картав він себе, — якщо ти зайшов так далеко, але не можеш прийти до розуму, то заслуговуєш Остаточної Термінації, яка спіткає тебе вже з хвилину на хвилину.

Тут його стежку біля самого краю Безодні справа наліво перетнула білка й зникла в повітрі. «О господи, — подумав Лука, — я навіть не знав, що є ліворукі чи то пак лівоногі білки, але якщо такі є, то це була одна з них, тому можна лишень диву датися, як легко, без зайвих зусиль вона перестрибнула у ліворуку стежку. Очевидно, треба лишень вірити, що тобі без найменших труднощів все ж таки вдасться туди вскочити, і для цього треба мати велике бажання». І Лука, так само як білка, просто повернувся ліворуч та зробив крок і, навіть не спіткнувшись, ступив у ліворуку версію Чарівного Світу…

… в якому Гора була цілком інакшою! Насправді, то була навіть не Гора, а низький зелений пагорб, порослий дубами, в’язами, платанами й тополями, а ще квітучими кущами, над якими бриніли бджоли, тріпотіли крильцями колібрі та співали жайворонки; з бундючним виглядом ходили по траві пагорба, наче які принци, чубаті помаранчеві одуди, а неподалік ліворуч вилася вгору стежка, якою Лука міг легко зійти на вершину пагорба.

— Мене ніколи не покидала думка, що в Ліворукому Світі житиметься мені ліпше, ніж у Праворукому, і якщо я знайду туди дорогу, — думав щасливий Лука, — і там буде дверна ручка, то, можу закластися, вона повертатиметься ліворуч. Ну що ж, здається, навіть Знання вже й не така висока Гора, якщо світ для різноманітності тут влаштований так, аби нам, шульгам, було зручніше.

Руда білка чекала його на низькому пні, лускаючи горіхи.

— Вітання від королівни Сораї, — промовила вона, поклонившись для годиться. — Мене звати Рататат. А ще таке. Її Величність Образцеса вважає, що тобі потрібна провідниця.

— Вона всюди має друзів, — захоплено вигукнув Лука.

— Ми, руді, любимо гуртуватися, — промовила Рататат, сяючи від задоволення. — А дехто з нас (щоправда, я не люблю вихвалятися) є давніми — о так! — членами Почесного загону таємних співробітників, якщо хочеш, глибоко законспіровані «сплячі» аґенти, що ховаються у Засідках Видр і готові двадцять чотири години на добу сім днів на тиждень бути активованими за першою вказівкою Образцеси. Хоч я і люблю потеревенити на Теми Видр, мені здається, що ти таки поспішаєш. Отже, — не вгавала вона, помітивши, що Лука вже було відкрив рота, аби щось сказати, — давай, поки є можливість, все ж таки зійдемо на цю так звану Гору.