Розділ «7 Вогонь Життя»

Я розповідаю людям правду про Час, кажу, що Аалімові годинники брешуть. Тож, природно, Ааліми — мої смертельні вороги, і це дуже добре, бо само собою зрозуміло, що їхнім смертельним ворогом є я».

Перетворювачка Ґйара-Джинн уже не мчала галопом, перейшла на крок, потім цілком зупинилася й почала змінюватися. Велетенський восьминогий кінь зробився меншим, шерстяний покров зник, його замінила гладка блискуча поверхня; запах коня вивітрився, а ніздрі Луки наповнилися дещо менш приємним запахом свинарника. Нарешті вісім ніг стали чотирма, тож Лука, Ведмідь і Собака зісковзнули зі своїх мотузок і гепнулися тепер уже з невеликої висоти, правда, на кам’янисту поверхню. Єдине можливе впродовж життя перетворення Ґйари-Джинн на Короля Коней закінчилося, й вона знову стала олов’яною свинею. Проте Лука не звертав уваги на таку суттєву переміну, бо в цю мить він з відкритим ротом уп’ялився в те, що так прагнув побачити. Він стояв біля підніжжя широкого масиву Гори Знань, а за кілька футів від підніжжя Гори у блідо-срібних променях Світанку Дня, який ніколи не ставав ранком, розкинулося Озеро Знань з кришталево чистою водою. Прохолодні тіні лягали на воду й ніжно голубили-погладжували її поверхню. Це була якась душевно-примарна картина, вона водночас непокоїла і була занепокоєною, а в повітрі ледь вчувалася музика — мелодійний кришталевий передзвін — леґендарна Музика Сфер, що звучала під час зародження Світу. Розповіді про Озеро та його мешканців, які Лука часто чув від Шаха-Казна-Що і знав їх напам’ять, спочатку були вражаюче точними. Під водною гладдю можна було побачити табуни маленьких риб-розумників, яскраво забарвлених вискочок і дещо сумніших глибоководних проноз. Над самою гладінню озера літали птахи-мисливці, великі з пеліканячими носами вченюги й лисі, бородаті, довгоносі гуру. В товщі води виднілися водорості з довгими вусиками, що росли на самому дні озера й називалися розсудливістю; Лука також упізнав невеликі групи островів Теоріїв з їхньою дикою, неймовірною рослинністю, густими хащами й вежами Філософіслів із слонової кістки, а ще з голими Фактами. Вдалині ж виднівся такий омріяний Лукою Потік Слів, це диво з див, величний водоспад, що обрушувався з вершин хмар і пов’язував Світ Чарів із Місяцем, де було Море Оповідок.

Вони обхитрували всіх мисливців і прибули до сумно відомого Південного Фасаду Знань без великих проблем, але тут над Лукою нависла значно складніша перешкода, ніж він собі уявляв, — Гора із суцільної скелі — рапата стіна чорного каменю, на якій не могла втриматися жодна рослина. «Якщо там не змогла прорости найменша травинка, то як мені туди видертися, — розмірковував занепокоєний Лука. — Що це за гора?»

І він знав відповідь. Це була Чарівна Гора, і вона вміла себе захистити.

— Знання — це і втіха, і мінне поле, це визволення й пастка, — казав, бувало, Рашид. — Дорога до Знань весь час міняється й переміщується так само, як міняється і переміщується життя. Одного дня вона відкрита й доступна для всіх, а наступного вона вже перекрита й під охороною. Дехто з людей сходить на неї легко, ніби на порослий травою пагорб у парку. А для інших — це неприступна Стіна.

Лука почухав потилицю, як це любив робити тато. «Думаю, що я — один з тих інших, бо гора нітрохи не схожа на порослий травою пагорб у парку». Якщо називати речі своїми іменами, то на таку Гору без спеціального спорядження й належної підготовки не видерешся, а Лука не мав ні першого, ні другого. А десь вище над ним, на вершині того камінного світу у храмі палахкотів Вогонь Життя, але підказки щодо розташування потрібної печери не було в кого запитати. Його головні радники залишилися позаду. Королівна Сорая з країни Видр не наважилася переходити Райдужного Моста, а ще менш надійний (але страшенно поінформований) Ніхтотато, вочевидь, вирішив (хай би під яким там приводом!) припинити надавати допомогу Луці.

— Мені хочеться нагадати, — почувся м’який голос Дуринди, — що ти все маєш, а я на цьому наголошую, ще й крилату підтримку.

Дуринда, Бадло й Сара вже були в драконівських подобах, а Джинн незабаром також драконізувалася.

— Чотири драконихи допоможуть швидко дістатися Храму Вогню, — промовила Дуринда, — якщо тільки хтось із чотирьох швидких драконих знають, де той Храм шукати.

— Лишень приблизно, — скромно промовила Бадло.

— Думаю, що знаю, — сказала Сара, і це прозвучало ще менш переконливо.

— У будь-якому разі, — доречно зауважила Джинн, — поки ми ще не вирушили, натисни… теє.

Тим — виявилася срібна куляста ручка у камінній стіні Південного Фасаду.

— Вона дуже схожа на кнопку збереження, — промовив Лука, — але чому вона срібна, а не золота?

— Золота кнопка — в Храмі, — сказала Дуринда. — Принаймні ти збережеш уже пройдене. І будь обережний. Відтепер кожна помилка вартуватиме тобі сотню життів.

«От і маєш, — подумав Лука, натискуючи на срібну кнопку. — У мене майже не залишилося права на помилку. Із чотирмастами шістдесятьма п’ятьма життями можна щонайбільше дозволити собі чотири помилки». Хоч Дуринда і запропонувала доставку до цілі повітрям, що дуже люб’язно з її боку і до того ж досить практично, проте Лука пам’ятав татові слова про Гору Знань.

— Якщо хочеш досягти вершини тієї Гори і знайти там Вогонь Життя, то останній відрізок шляху мусиш підійматися без сторонньої допомоги. Висоти Знань підкоряються тим, хто має на них право. Мусиш добряче попрацювати. Ти не зможеш піднятися на Вершину обманним шляхом. — А потім він ще казав якісь дуже важливі речі, але що саме, Лука не міг пригадати.

— Біда в тому, — думав він, — що коли тобі кажуть щось важливе, ти завжди зморений і засинаєш.

— Дуже тобі дякую, — сказав Лука Дурельосі, — думаю, мені самому треба розгадати цю загадку й самому туди дістатися. Я був би неправий, якби полетів на твоїй спині.

Не знати чому, але вислів «я був би неправий» наче застряг у його голові. Ті слова весь час крутилися в нього на думці, знову і знову, ніби програвалися на сильно подряпаній платівці чи ввійшли у штопор. Я був би неправий. Я був би неправий. Що таке «я був би неправий»? Авжеж, «було би помилкою», саме так зазвичай кажуть, але також може бути…