Розділ «Рейчел»

— Гадаєш, я поводжуся жорстоко? Анітрохи. Я просто кажу правду. Ти ж цього бажала, Анно, хіба ні? Ти просила мене не брехати.

Анна не підводить очей. Учепилася у край столу, напружилася всім тілом.

Том голосно зітхає.

— Якщо я відвертий — це таке полегшення. — Він звертається до мене, дивиться прямо мені в очі: — Ти навіть гадки не маєш, як це виснажує, мати справу з такими людьми, як ти. І, чорт забирай, я намагався. Я відчайдушно намагався допомогти тобі. Допомогти вам обом. Ви обидві… я хочу сказати, я кохав вас обох, по-справжньому кохав, але ви обидві такі слабкі.

— Пішов ти до дідька, Томе! — обурюється Анна, підводячись. — Не смій змішувати нас із нею до однієї купи.

Том наближається до дружини, заспокоює:

— Пробач, люба. З мого боку то було нечемно. — Вона відмахується від нього, і він поглядає на мене. — Знаєш, я щосили намагався. Я був тобі добрим чоловіком, Рейч. Я мирився з багатьма речами: твоїм пияцтвом, твоєю депресією. Я довго з цим мирився, доки не відмовився від боротьби.

— Ти брехав мені, - відповідаю я, і він здивовано повертається до мене. — Ти запевняв мене, що я у всьому винна. Ти примусив мене повірити, що я нічого не варта. Ти бачив, як я страждаю, ти…

Він знизує плечима.

— Ти навіть гадки не маєш, якою ти стала нудною, Рейчел! Якою огидною! Надто сумною, щоб вранці підводитися з ліжка, надто стомленою, щоб узяти душ чи то вимити своє бісове волосся! Господи! Невже дивно, що мені урвався терпець, га? Тож недивно, що я змушений був шукати засоби себе розважити. Ти не повинна звинувачувати нікого, крім себе.

Вираз його обличчя змінюється з презирства на стурбованість, коли він повертається до своєї дружини.

— Анно, з тобою все було інакше, присягаюся. Це непорозуміння з Меґан, то було… лише задля розваги. Так воно, принаймні, мало бути. Визнаю, то були не найкращі мої часи, але мені потрібна була якась розрада. Ось і все. Роман не мав продовження. Він ніяким чином ніколи не вплинув би на нашу родину, на нас. Ти повинна це розуміти.

— Ти… — Анна намагається щось заперечити, але не може підібрати слів.

Том кладе руку їй на плече, стискає.

— Що, люба?

— Ти запросив її наглядати за Еві, - звинувачує вона. — Ти трахав її, коли вона тут працювала? Поки вона наглядала за нашою дитиною?

Він забирає руку, на обличчі справжнє каяття та глибокий сором.

— Жахливо з мого боку. Я гадав… Гадав, то буде… Відверто кажучи, не знаю, про що я думав. Не певен, що взагалі в мене тоді працювала голова. Я робив те, чого не потрібно було робити. Помилявся на сто відсотків. — І знову змінюється маска: тепер він сама цнотливість із широко розплющеними очима, умовляє дружину. — Анно, я тоді не знав. Ти маєш мені вірити, я не знав, хто вона така. І гадки не мав про дитину, яку вона вбила. Якщо знав би, ніколи б не дозволив їй наглядати за Еві. Ти повинна мені вірити.

Анна без попередження різко підводиться, відкидає стілець, той падає на підлогу, від гуркоту дитина просинається.

— Віддай мені дитинну, — благає Анна, простягаючи руки. Том трохи відступає. — Томе, віддай-но мені дитину. Віддай її мені.