Розділ «Мeґан»

Я сміюся.

— Мені було лише сімнадцять. Я була поряд з чоловіком, який мене збуджував, який мене обожнював. Я втекла від батьків, з дому, від усього, усього, що нагадувало мені мого загиблого брата. Мені не треба було, щоб щастя ані тривало, ані підживлювало мене. Мені воно було просто потрібне тієї миті.

— То що ж сталося?

Здалося, що кімната вмить потемнішала. Ось ми й дісталися того, про що я ніколи не розповідала.

— Я завагітніла.

Він киває, очікуючи на продовження. У глибині душі я воліла, щоб він мене зупинив, почав ставити запитання, але він мовчить, просто чекає. Стає ще темніше.

— Було надто пізно, коли я вирішила… позбутися її. Дитини. Саме так я б мала зробити, якби не була такою дурною, такою неуважною. Правда в тім, що дитина була небажаною для кожного з нас.

Камаль підводиться, йде на кухню, повертається з кухонними паперовими рушниками, щоб я витерла сльози. Протягує мені рулон та сідає. Я продовжую сповідь не відразу. Камаль сидить, як він робив під час наших сеансів, не зводячи з мене очей, руки тримає на колінах, такий терплячий, нерухомий. Щоб так поводитися, потрібно неабияке вміння володіти собою, неймовірна виваженість, покірність. Напевно, це виснажує.

У мене тремтять ноги, коліна сіпаються, мов на мотузці лялькаря. Щоб стриматися, я підводжуся. Іду до дверей кухні й назад, дряпаючи собі долоні.

— Ми обидва повелися як йолопи, — зізнаюся я. — Ми навіть не до кінця усвідомлювали, що відбувається, просто продовжували жити, як раніше. До лікаря я не звернулася, харчувалася неправильно, не вживала вітамінів — не робила нічого з того, що мала б робити вагітна. Ми просто продовжували жити звичним життям. Ми навіть не визнавали, що дещо змінилося. Я гладшала, рухалася повільніше, більше втомлювалася. Ми обидва стали надто дратівливими, постійно сварилися, проте насправді нічого суттєво не змінилося до народження дитини.

Він дає змогу мені поплакати. Поки я рюмсаю, він підтягує стілець ближче до мене, його коліна майже торкаються мого стегна. Він нахиляється ближче. Мене не торкається, проте наші тіла надто близько, я відчуваю його запах, запах чистоти в цій брудній кімнаті, такий різкий та в’язкий.

Мій голос нагадує шепіт, здається неприпустимим промовляти такі слова вголос.

— Я народила вдома, — продовжую я. — Така дурня! Але на той час я жахалася лікарень, бо востаннє була в лікарні, коли загинув Бен. До того ж я не робила жодного УЗД. Палила та трохи пила, мені несила було вислуховувати промови. Мені несила було з цим зіткнутися. Гадаю… до самого кінця, усе, що відбувалося, здавалося несправжнім, ніби нічого дійсно не станеться.

— У Мака була подружка, медсестра, яка колись навчалася на акушерку чи щось таке. Вона прийшла, сказала, що все гаразд. Усе було не так погано. Я маю на увазі, пологи були жахливі — болючі та жахаючі — проте… потім вона народилася. Вона була такою крихітною. Не пам’ятаю достеменно, скільки вона важила. Це жахливо, так? — Камаль не відповідав, навіть не рухався. — Вона була такою чарівною. Білявка з темними очима. Вона мало плакала, добре спала від самого початку. Вона була дуже гарною. Чудовою дівчинкою. — Я змушена на мить зупинитися. — Я очікувала, що все буде дуже складно, проте помилялася.

Сутеніє все більше, я в цьому певна, проте підводжу голову, Камаль досі тут, не зводить з мене очей. Вираз обличчя пом’якшується. Він слухає, хоче, щоб я йому все розповіла. У мене в роті пересихає, роблю ще ковток вина. Боляче ковтати.

— Ми назвали її Елізабет, Ліббі. — Якось дивно після такого тривалого проміжку часу промовляти її ім’я. — Ліббі, - повторюю я, насолоджуючись присмаком її імені. Хочеться повторювати його знову і знову. Нарешті Камаль простягає руку й торкається моєї руки. Його великий палець у мене на зап’ясті, вимірює пульс.

— Одного дня ми з Маком посварилися. Уже не пам’ятаю через що. Ми постійно час від часу сварилися — невеличкі непорозуміння призводили до величезних чвар, ніяких бійок — ніякого насильства не було — проте ми кричали одне на одного, я погрожувала піти, або він сам ішов, і кілька днів поспіль я його не бачила.

— То була наша перша велика сварка від дня народження дитини — вперше, коли він пішов, залишивши мене саму. Дівчинці було всього кілька місяців. Протікав дах. Я чітко це пам’ятаю: капання води у відра на кухні. Було зимно, вітер з моря, кілька днів дощило. Я розпалила камін у вітальні, але полум’я постійно гасло. Я так утомилася. Трохи випила, щоб зігрітися, але не допомогло, тоді я вирішила прийняти ванну. Узяла Ліббі із собою, поклала собі на груди, влаштувавши її голову в себе під підборіддям.

У кімнаті сутеніє та сутеніє, доки я знову не опиняюся там: лежу у воді, її тіло притиснуте до мого, із мене за головою мерехтить свічка. Я навіть чую, як вона плавиться, відчуваю запах воску, прохолодний вітерець на шиї та плечах. Я важка, тіло занурюється в тепло. Я виснажена. І раптом свічка гасне, мені стає холодно. По-справжньому холодно, клацають зуби, усе тіло тремтить. Здається, що й весь будинок здригається, вітер свище, відриваючи шифер з даху.

— Я заснула, — продовжую я і більше нічого не можу сказати, оскільки знову її відчуваю, уже більше не в себе на грудях, її тільце між моєю рукою та краєм ванни, обличчям у воді. Нам обом дуже холодно.