Розділ «Рейчел»

— Мені здається, — почав він, відкривши пристрій та вмикаючи його. — Гадаю, міг би… — Він замовк, я спостерігала за ним — його обличчя — сама зосередженість, м’язи щелепи напружені. — Меґан відвідувала психотерапевта, — зізнався він. — Його прізвище… Абдик. Камаль Абдик. Він не з Азії, він із Сербії чи то Боснії. Проте в нього темна шкіра. Здалеку він легко міг би зійти за індуса. — Він щось поклацав у комп’ютері. — Гадаю, в нього має бути веб-сайт. Упевнений в цьому. Сподіваюся, там є фотокартка…

Він повернув ноутбук таким чином, щоб я могла бачити екран. Нахилилася ближче, щоб ліпше роздивитися.

— Це він, — підтвердила я. — Точно він.

Скотт різко закрив ноутбук. Довго-довго мовчав. Сидів, поклавши лікті на стіл, кінчики пальців притиснуті до лоба, руки тремтять.

— У неї траплялися напади тривоги, — нарешті промовив він. — Проблеми зі сном… Сеанси почалися минулого року. Достеменно не пригадую коли. — Він говорив, не дивлячись на мене, ніби сам із собою розмовляв, ніби взагалі забув про мою присутність. Саме я порадив їй звернутися до спеціаліста. Саме я підтримав її, оскільки здавалося, що я допомогти вже неспроможний. — Його голос обірвався. — Не міг їй допомогти. Вона зізналася, що в минулому в неї були такі самі проблеми — усе само минулося. Проте я наполіг… й переконав звернутися до лікаря. Його їй рекомендували. — Він відкашлявся. — Здавалося, що терапія допомагає. Вона стала щасливішою. — Скотт коротко, сумно посміхнувся.

Я простягнула руку, щоб поплескати його по плечу, — заспокійливий жест. Він різко підвівся:

— Вам уже слід йти, — рішуче сказав він. — Невдовзі приїде моя теща, вона не дасть мені спокою цілу годину, навіть дві. — На порозі, коли я вже йшла, він затримав мене за руку.

— Ми раніше ніде не зустрічалися? — поцікавився він.

На мить мені закортіло сказати: «Можливо. Ви, мабуть, бачили мене у поліцейському відділку або на вулиці. Я блукала тут суботнього вечора». — Похитала головою.

— Ні, гадаю, що ні.

Щосили поспіхом покрокувала до вокзалу. На півдорозі обернулася. Він і досі стояв на порозі й дивився мені вслід.

Я мов одержима перевіряла електронну поштову скриньку — жодного повідомлення від Тома. Наскільки ліпшим було життя ревнивих п’яниць до виникнення електронної пошти, повідомлень та мобільних телефонів — до всіх цих електронних пристроїв та слідів, що вони залишають.

Сьогодні в газетах про Меґан майже нічого не згадували. Життя триває, тож перші шпальти присвятили кризі в Туреччині, чотирирічній дівчинці з Вігана, яку покусали собаки, принизливому програшу англійської футбольної команди команді з Чорногорії. Про Меґан забули, а вона тільки-но тиждень як зникла.

Кеті запросила мене на обід. Вона не знала, чим себе зайняти, оскільки Демієн поїхав навідати матір в Бірмінгем. А її не запросив. Вони майже два роки зустрічаються, а Кеті досі не познайомилася з його матір’ю. Ми завітала до ресторану, який я ненавиджу — до «Жирафа» на Гай-стрит. Влаштувалися в самій середині залу, сповненого криками малюків, яким ще й п’яти років не виповнилося, і Кеті почала розпитувати мене, як у мене справи. Поцікавилася, де я була вчора ввечері.

— Ти з кимось познайомилася? — спитала вона, і очі її засвітилися надією. Було насправді дуже зворушливо.

Я ледь не відповіла «так», остільки то була правда, однак збрехати виявилося легше. Відповіла, що була у Вітні на зустрічі анонімних алкоголіків.

— Боже! — зніяковіла вона, втупивши очі у свій грецький салат. — А мені здалося, ти трохи хильнула. У п’ятницю.

— Так. Кидати пиячити — завдання непросте, Кеті. Не все так гладко, — зізнаюся я, відчуваючи себе жахливо: вона щиро занепокоєна тим, чи твереза я. — Але я роблю все можливе.

— Якщо тобі потрібна моя допомога… ну, ти мене розумієш… піти з тобою…

— Не зараз, — відповіла я. — Усе одно дякую.