Розділ «Рейчел»

— Лише одного разу, однак я… мені відомо, де розташовано будинок, оскільки колись мешкала неподалік. — Він здивовано вигинає брови. — Далі по вулиці. В будинку номер двадцять три.

Він повільно кивнув.

— Ватсони, — промовив він. — Тож ви колишня дружина Тома?

— Так. Два роки тому я поїхала звідси.

— Проте продовжували навідуватися до Меґан в галерею?

- Іноді.

— А коли ви зустрічалися, ви… Вона розповідала про особисті речі? Про мене наприклад? — Голос його став сиплим. — Ще згадувала про кого-небудь?

Я похитала головою.

— Ні, ні. Зазвичай… просто балачки. — Тривале мовчання. Зненацька спека на кухні стала нестерпною, від кожної поверхні тхнуло антисептиком. У голові запаморочилося. Праворуч від мене столик із фотокартками в рамках. Меґан посміхалася до мене, ніби звинувачувала з посмішкою.

— Мені час, — заквапилася я. — Ви і так достатньо приділили мені часу. — Я почала підводитись, однак він схопив мене за зап’ястя, не відводячи погляду з мого обличчя.

— Не йдіть поки, — м’яко благав він. Я сіла на місце, але руку з-під його долоні забрала; відчувала себе незручно, ніби мене хотіли в чомусь обмежити. — Цей чоловік, — продовжував він, — той чоловік, з яким ви її бачили, — як вважаєте, ви змогли б його впізнати? Якби знову побачили?

Я не могла сказати, що вже зробила це у поліції. Єдине пояснення мого візиту — поліція не поставилася до мого зізнання серйозно. Якщо я визнаю правду, довіра зникне взагалі. Я знову збрехала.

— Не певна, — відповіла я. — Але гадаю, що могла би. — Я почекала трохи, а потім продовжила. — У газетах надрукували свідчення одного з приятелів Меґан. Його звали Раджеш. Я все гадала, чи то…

Скотт похитав головою.

— Раджеш Гурджал? Не розумію. Він один із митців, які колись виставляли картини в галереї. Доволі приємний хлопець, проте… Він одружений, має дітей. — Ніби це могло якось завадити. — Заждіть, — він підвівся. — Гадаю, десь є його фотокартка.

Він зник на сходах. Я відчула, як опустилися плечі, й усвідомила, що, відколи завітала, сиділа мов аршин проковтнула від напруження. Знову подивилася на фотографії у рамках: Меґан у сарафані на пляжі, обличчя крупним планом, дивовижні зелені очі. Лише Меґан. Жодної фотокартки, де б подружжя було разом.

Скотт повернувся з брошурою, яку одразу ж простягнув мені. Це виявилася листівка-оголошення про виставку в галереї. Він перегорнув її.

— Ось він, Раджеш, — промовив Скотт.

Чоловік стояв поряд з кольоровим абстрактним малюнком: він був набагато старшим, з бородою, невисокий на зріст, кремезний. Не цього чоловіка я бачила з Меґан. Не його упізнала в поліції.

— Це не він, — запевнила я. Скотт стояв поруч, роздивляючись оголошення, а потім несподівано повернувся й попрямував знову з кухні, сходами нагору. За кілька хвилин він повернувся з ноутбуком та влаштувався за кухонним столом.