Розділ «ВІВТОРОК, 27 ВЕРЕСНЯ»

— Вона з глузду з'їхала! — сказала якась жінка.

Марк підвівся, вона почула, як він гукнув:

— Ірено!

Та вона була вже надворі: так чи так йому треба буде ще п'ять хвилин, аби розрахуватися. Вулиця була темна. «От халепа, — подумала вона, — я згубила його». Та коли її очі звикли до сутіні, вона побачила, як він попрямував попід мурами в напрямку вулиці Трініте. Вона побігла услід. «Дідько з нею, з сумочкою; там пудрениця, сто франків і два листи від Максима». Вона вже не нудьгувала. Так вони пробігли кроків зі сто, а потім Філіп так різко зупинився, що Ірена злякалася, що налетить на нього. Вона хутко накинула гак, випередила його й, підійшовши до дверей якогось будинку, двічі подзвонила. Двері відчинилися, коли Філіп проходив попри неї. Вона хвильку зачекала, потім щосили тріснула стулкою дверей, немовби зайшла досередини. Тепер Філіп ішов помалу, і простувати назирці було завиграшки. Вряди-годи його поглинала темрява, а потім він знову виринав із неї, оподаль, під світляним дощем ліхтарні. «Оце забава», — подумалося їй. Вона страх як полюбляла стежити за кимось; бувало, цілі години йшла вона за геть незнайомими людьми.

На бульварах було ще чимало люду, й було видніше од кав'ярень і вітрин. Філіп знову зупинився, та Ірена не дала застукати себе зненацька; вона зачаїлася позад нього в темному закутку й почала чекати. «Мабуть, у нього тут побачення». Він обернувся до неї, обличчя його було бліде; раптом він заговорив, і вона подумала було, що він упізнав її; та вона була певна, що він не міг побачити її. Він ступнув крок назад і щось пробурмотів; у нього був затурканий вигляд. «Він ума рішився», — подумалося їй.

Пройшли дві жінки, дівчина і стара, в провінційних капелюхах. Він підступився до них, обличчя у нього було як в ексгібіціоніста.

— Геть війну! — вигукнув він.

Жінки наддали кроку: схоже, вони не зрозуміли його. За ними йшли два офіцери; Філіп замовк і пропустив їх. Відразу ж за ними простувала напахчена повія, її дух ударив Ірені в носа. Філіп зупинився перед нею з лихим виглядом; вона вже усміхнулася йому, та він гукнув до неї здушеним голосом:

— Геть війну, геть Даладьє! Нехай живе мир!

— Йолоп! — сказала повія.

Вона пішла. Філіп похитав головою, люто зиркнув ліворуч і праворуч, а потім зненацька звернув у сутінки вулиці Рішельє. Ірена так реготалася, що мало не виказала себе.

— Ще кілька хвилин.

Він покрутив регулятор, бризнула джазова музика, чотири ноти саксофону, падуча зоря.

— О, залиш її, — сказала Івіш. — Гарна така.

Пан Сергін обернув ручку, і скарга саксофону замінилася протяжною нудною мелодією, він суворо зиркнув на Івіш.

— Як ти можеш любити цю дикунську музику?

Він зневажав муринів. Зі студентських літ у Мюнхені в нього збереглися яскраві спогади, культ Ваґнера.

— Пора, — сказав він.

Приймач аж задвигтів од голосу. Правдивий французький голос, гарно поставлений, привітний, який мелодійними модуляціями намагався передати всі відтінки мовлення, проникливий і переконливий голос старшого брата. Ненавиджу французькі голоси. Вона усміхнулася батькові й мляво сказала, щоб трохи відновити їхню давню злагоду.

— Ненавиджу французькі голоси.