Розділ «ВІВТОРОК, 27 ВЕРЕСНЯ»

Він поклав долоні на стіл і спокійно гладив його; він намагався відновити свою гідність. Та нічого, за п'ять хвилин він знову втратить її. Вона усміхнулася йому, тому що він дав їй нагоду подумати про саму себе.

— Що ж, — сказала вона, — це теж є. Либонь, є і воно.

Вона бачила Марка мов крізь імлу. Легеньку сумирну імлу подиву, яка піднялася з серця до очей. Вона страх як полюбляла отак дивуватися усім отим запитанням, які безупину ставиш собі й ніколи не отримуєш на них відповіді. Вона пояснила йому:

— Коли хтось так хоче мене, то це мене обурює. Послухайте, Марку, це ж сміх та й годі: завтра Гітлер, може, нападе на нас, а ви собі місця тут не знаходите од того, що я не хочу переспати з вами. Либонь, ви і справді нікчемний чоловік, якщо телесуєтеся через отаку молодичку, як я оце.

— Це моя справа, — розлючено відказав він.

— Але й моя теж: страх як не люблю, коли з мене роблять чортзна-що.

Запало мовчання. Люди — це худоба, словами вони прикривають інстинкт. Вона стежила за ним краєм ока: от і все, зараз він охляне. Риси його зів'яли, найтяжчий момент іще попереду; якось у «Мелодії» він заплакав. Він розтулив було рота, й вона хутко сказала:

— Замовкніть, Марку, прошу вас: зараз ви або дурницю бовкнете або якусь гидоту.

Він не почув її; він хитав головою ліворуч і праворуч, вигляд у нього був рокований.

— Ірено, — неголосно сказав він, — я незабаром поїду.

— Поїдете? Куди?

— Не вдавайте дурепу. Ви зрозуміли куди.

— Та й що?

— Я гадав, що для вас це щось означає.

Вона не відповіла: вона уважно дивилася на нього. За хвилю він знову озвався, одвернувшись:

— В чотирнадцятому році багато жінок віддавалися закоханим у них чоловікам, лише тому що ті йшли на війну.

Вона мовчала; в Марка затремтіли руки.

— Ірено, для вас це така дрібниця, а для мене воно мало б таку вагу, надто ж у такий момент…

— Мені воно анідесь, — урешті сказала вона.

Він різко обернувся до неї.