Розділ «ВІВТОРОК, 27 ВЕРЕСНЯ»

Промінь світла просягав поміж шторами кав'ярні «Де-Маґо». Матьє сів на терасі. За ним у тіні перешіптувалися люди: останні клієнти. Починало віяти нічною свіжістю.

— Кухоль пива, — сказав Матьє.

— Незабаром північ, — сказав офіціянт. — На терасі більше не обслуговуємо.

— Всього лиш кухоль.

— Тоді хутчій.

За спиною в нього засміялася жінка. Вперше з часу свого повернення Матьє почув сміх: він його майже шокував. Проте йому не було сумно; та не було в нього бажання і сміятися. На небі роздерлася хмарина, і зблиснули дві зорі. Матьє подумав: «Це війна».

— Може, заплатите зараз? Потім я вас уже не турбуватиму.

Матьє заплатив, офіціянт повернувся до зали. Підвелася пара тіней, прослизнула поміж столиками і зникла. Матьє лишився сам на терасі. Він підвів голову й на тому боці майдану вздрів нову гарну церкву, білу на тлі чорного неба. Сільська церква. Вчора на її місці височіла суто паризька будівля: церква Сен-Жермен-де-Пре, історична пам'ятка, він часто призначав Івіш побачення під її колонами. Може, завтра навпроти «Де-Маґо» залишиться тільки зруйнована споруда, в яку вперто палитимуть сто гармат. Та сьогодні Івіш була Лаоні, Париж був мертвий, щойно поховали Мир, війну ще не оголосили. Був тільки величезний білий кшталт, поставлений на майдані, білі луски ночі. Сільська церква. Вона була нова, вона була прегарна; зараз вона була ні до чого. Повіяв легенький вітер; проїхало авто з погашеними фарами, потім велосипедист, потім двоє ваговозів, од яких затремтіла земля. Кам'яний образ на мить затьмарився, потім вітер ущух, запала тиша, і церква знову постала в пітьмі, біла, даремна, надлюдська, вона височіла посеред усіх оцих вертикальних предметів обабіч Східного шляху, безпристрасна і гола будучність скелі. Вічна. Досить було одної-єдиної малесенької цяточки в небі, щоб вона обернулася на порох, та все одно вона була вічна. Самотня людина, забута, поглинута мороком навпроти цієї минущої вічности. Він здригнувся і подумав собі: я теж вічний.

Все сталося безболісно. Жив собі ніжний і несміливий чоловік, який любив Париж і гуляв ним. Чоловік той помер. Помер, як і Вальдек-Руссо, як і Тюро-Данжен; він відійшов до минувшини світу, разом з Миром, життя його влилося до архівів Третьої Республіки; його повсякденні видатки живитимуть статистику, що стосується життєвого рівня середнього класу після 1918 року, листи його служитимуть документами з історії буржуазії між двома війнами, його тривоги, сумніви, сором і докори сумління будуть дуже цінні для вивчення французької моралі після падіння Другої Імперії. Той чоловік викроїв майбуття за своєю міркою, обжите, затишне, сумирне, перевантажене знаками, побаченнями, задумами. Маленьке історичне і смертне майбуття: війна всім своїм тягарем обвалилася на нього й розчавила. Проте до цієї хвилі ще залишалося щось таке, що могло зватися Матьє й за що він чіплявся із усієї сили. Він не потрапив би сказати, що це таке. Може, якась дуже давня звичка, може, якась манера обирати думки на свій штиб, день крізь день обирати себе за штибом своїх думок, обирати харчі, одяг, дерева й будинки, які він бачив. Він опустив руки й покинув усе; воно відбувалося дуже далеко в глибині його істоти, в тій царині, де слова не мають змісту. Він покинув усе, тепер від нього залишився тільки погляд. Геть новий погляд, без пристрасті, цілковита прозорість. «Я загубив свою душу», — з утіхою подумалося йому. Ту прозорість перетнула якась жінка. Вона поспішала, її каблучки лунко цокали хідником. Вона прослизнула в непорушному погляді, заклопотана, смертна, минуща, поглинута тисячами дрібних задумів, проходячи, вона провела рукою по чолу, відкидаючи назад пасмо кіс. Я був таким, як вона; цілий рій проектів. Її життя — це моє життя; під цим поглядом, під цим байдужим небом всі життя рівнозначні. Її проковтнула сутінь, каблучки цокали по вулиці Бонапарта; всі людські життя розтанули в сутіні, цокіт каблучків затих.

Мій погляд. Він дивився на приглушену білину дзвіниці. Все мертве. Мій погляд, і це каміння. Вічне і крем'яне, як вона. В моєму старому майбутті чоловіки й жінки чекали мене 20 червня 1940 року, 16 вересня 1942 року, 8 лютня 1944 року, вони подавали мені знаки. Тепер лише мій погляд чекає мене в майбутньому, скільки око засягне, як це каміння чекає каміння, завтра, післязавтра, завжди. Погляд і радість, безмежна, як море; це свято. Він поклав руки на коліна, він хотів бути спокійним: хто доведе мені, що завтра я не стану тим, ким був учора? Але страху в нього не було. Церква може завалитися, я можу впасти у вирву од снаряда, повернутися у своє власне життя: ніщо не може забрати у мене цієї вічної миті. Ніщо: завжди буде ця су ха блискавиця, що освітлює полум'ям каміння під чорними небесами; вічний абсолют; абсолют без причини, без підстав, без мети, без іншого минулого, без іншого майбуття, крім постійности, дармової, непередбачуваної, чудесної. «Я вільний», — раптом подумалося йому. І його радість відразу ж обернулася гнітючою тривогою.

Ірена нудьгувала. Нічого не відбувалося, хіба що оркестра грала «Music Maestro please»[16] та ще Марк дивився на неї своїми тюленячими очима. Ніколи нічого не відбувається, а якщо й відбувається що-небудь, то його тієї ж таки миті не помічаєш. Вона провела поглядом скандинавку, високу білявку, яка вже з годину танцювала й танцювала, навіть не присідаючи у перервах поміж танцями, й подумала без упереджености: ця жінка гарно вбрана. Марк теж був гарно вбраний; всі були гарно вбрані, крім Ірени, яка почувалася мов обпльована в сукні гранатової барви, втім, їй начхати було на те, знаю, в мене немає смаку, щоб обирати собі одяг, та й звідки мені взяти гроші, щоб його поновлювати, просто як буваєш серед багатіїв, то треба знайти спосіб не впадати у вічі. Вже кількоро чоловіків поглядали на неї: дешева, трохи блискуча сукенка розпалювала їхню хіть, вони почувалися сміливіше. Марк був як риба у воді, адже він багатій; він полюбляв водити її до багатих, тому що після цього вона зазнавала упосліджености і, як йому здавалося, менше опиралася.

— Чому ви не хочете? — поспитався він.

Ірена здригнулася.

— Чого я не хочу? Ох, так…

Вона усміхнулася замість відповіді.

— Про що ви думаєте?

— Про те, що шклянка моя порожня. Замовте мені ще один «Шеррі Ґоблер».

Марк замовив ще шклянку «Шеррі Ґоблера». Було потішно змушувати його платити, бо він щодня записував свої видатки. От і сьогодні ввечері запише: повів Ірену до шинку, джин-фіцц, два «Шеррі Ґоблери» — сто сімдесят п'ять франків. Вона помітила, що він пестить її руку пучкою вказівного пальця, либонь, він давно вже так розважається.

— Скажіть, Ірено, скажіть. Чому?

— Просто так, — позіхаючи, відказала вона. — Не знаю.