Розділ «НЕДІЛЯ, 25 ВЕРЕСНЯ»

День сорому, день спочинку, день страху, Божий день, сонце сходило над неділею. Маяк, сигнальний вогонь, хрест, щока, ЩОКА, Господь несе свій хрест у церкви, я несу свою щоку недільними вулицями, гляньте, у вас пухлина; та ні: це мені затопили в пику, нікчемний упосліджений чоловік, який несе свої сідниці на мармизі, здоровецька голова, яку тяжко носити, розчереплена довбешка, сповита, гарбуз такий, круглий гарбузяка, вони гупнули ззаду, раз і вдруге, він ішов немовби у своїй голові, підошви дудоніли у голові, неділя, де ж я знайду роботу, двері були замкнені, великі залізні двері, поцвяховані, іржаві, зачинені, там лише морок, тхне тирсою, мастилом і ржавим залізом на підлозі, засміченій іржавою стружкою, вони були замкнені, ці жахливі дерев'яні дверцята, замкнені, там напхом напхано всього, там кімнати, напхані меблями, спогадами, дітьми, ненавистю, густим духом смаженої цибулі, і білий пристібний комірець на ліжку, й замислені жінки за віконними рамами, він простував повз вікна, повз погляди, заціпенівши й закам'янівши під тими поглядами. Здоровань Луї простував поміж цегляними мурами і залізними ворітьми, простував без копійки в кишені, без крихти хліба, яку можна було б кинути на зуб, й голова його калатала мов серце; він ішов, і підошви черевиків гупали йому в голові, бух, бух, вони йшли, уже спітнівши, вбитими недільними вулицями, його щока освітлювала бульвар перед ним, він думав собі: «Це вже вулиці війни». Думав: «Що ж мені кинути на зуб?» Вони думали: «Невже немає жодної живої душі, яка стала б мені у пригоді?» Та маленькі темні чоловічки, дужі трударі з камінними обличчями, голилися, думаючи про війну, думаючи про те, що в них цілий день попереду, аби про неї думати, цілісінька порожня днина, щоб волочити свою тривогу вбитими вулицями. Війна: замкнені крамниці, пустельні вулиці, триста шістдесят п'ять неділь на рік; Філіп звався Педром Касаресом, увечері того ж самого дня Педро Касарес вирушав до Швайцарії, він віз до Швайцарії набряклу прищувату щоку, карбовану долонею з п'ятьма пальцями; жінки дивилися на нього з висоти своїх вікон.

Бог дивився на Даніеля.

Чи назву я його Богом? Однісіньке слово, й усе зміниться. Він притулився до сірих віконниць, які затуляли крамницю лимаря, люд поспішав до церкви, чорні на рожевій вулиці, вічні. Все було вічне. Пройшла молодичка, білява й легка, її коси були укладені в наперед задуманому безладі, вона мешкала в готелі, чоловік приїжджав побачитися з нею раз на тиждень, він був промисловцем із По; її лице було сонне, тому що була неділя, її тендітні ноги дріботіли до церкви, душа її була срібним озером. Церква: нора; фасад у римському стилі, о праву руч біля входу в другій капличці можна було побачити лежачу камінну статую. Він усміхнувся продавчині з галантереї і її маленькому синові. Чи назову я його Богом? Він не здивувався, він думав: це мало статися. Раніше чи пізніше. Я відчував, що хтось таки є. Все, що я робив, робив я для свідка. Без свідка ти немовби випаровуєшся.

— Добридень, пане Серено, — сказала Надіна Пішон. — Ви йдете до меси?

— Поспішаю, — відказав Даніель.

Він провів її поглядом, накульгувала вона ще дужче, ніж зазвичай, двоє малих дівчаток бігцем наздогнали її й радісно закружляли довкруг неї. Він поглянув на них. Кинути на них мій задивлений погляд! Мій погляд порожнистий, Божий погляд пронизує його із краю в край. «Літературщина якась», — зненацька подумалося йому. Бога тут більше не було. Цієї ночі в просякнутих потом простирадлах його присутність була очевидною, й Даніель почувався Каїном: ось я, ось я такий, яким ти мене створив, боягуз, порожняк, педераст. І що далі? А погляд його був скрізь і всюди, німий, прозорий, таємничий. Врешті Даніель заснув, а коли прокинувся, то був сам. Тільки згадка про цей погляд. Юрма струмувала з усіх розчинених дверей, чорні рукавички, пристібні порцелянові комірці, кроляче хутро, родинні помники в руках. Ох, подумав Даніель, потрібна метода! Я стомився бути цим безугавним випаровуванням у порожнє небо, я хочу який-небудь дах. Його мимохідь зачепив різник, гладкий рум'яний чолов'яга, який у неділю надівав лорнет, аби підкреслити свою значущість; його волохата рука стискала молитовник. Даніель подумав: він покаже себе на людях, погляд упаде на нього від шиб і вітражів; вони всі показуватимуть себе на людях; половина людства живе під поглядом. Чи ж відчуває він цей погляд на собі, коли рубає сокирою м'ясо, що крається від ударів, оголюючи круглу сизу костомаху? Його бачать, бачать його жорстокість, як бачу я свої руки, його захланність, як бачу я цю рідку чуприну й цю крихту милости, яка просвічує крізь захланність, мов залисина крізь чуба; він це знає, він перегорне загнуті сторінки свого молитовника, застогне: Господи, Господи, я захланний. І на нього впаде згори погляд Медузи, який обертає на камінь. Камінні чесноти, камінні пороки: що за супокій. Ці люди мають перевірені методи, з досадою подумав Даніель, дивлячись на чорні спини, які занурювалися у сутінки церкви. Троє жінок дріботіло біч-о-біч у червонястій вранішній ясності. Троє смутних і зосереджених молодиць, які звиклися з усім. Вони затопили у грубі, позамітали підлогу, налляли молока в каву. Вони були всього-навсього рукою на держаку віника, долонею, що стиснула вушко чайника, тією мережею імли, яка клубочиться над речами, просякаючи крізь мури, куриться над полями й гаями. Тепер вони йдуть туди, в сутінь, стануть тим, чим вони є. Він ішов за ними оподаль; а якщо і я туди піду? Сміх та й годі: ось я, ось я, такий, яким ти мене створив, смутний, боягузливий, невиправний. Ти дивишся на мене, і будь-яка надія тане: я стомився втікати від самого себе. Але під твоїм поглядом я знаю, що більше не зможу втікати від себе. Я увійду, стоятиму посеред цих жінок, що повклякали на коліна, як монумент беззаконню. Я скажу: «Я Каїн. То й що? Це ти мене створив такого, от і терпи». Погляд Марсель, погляд Матьє, погляд Боббі, погляди моїх котів: всі вони завжди зупинялися на мені. Матьє, я педераст. Я є, я є, я є педераст, мій Боже. У старого чоловіка зі зморшкуватим обличчям на оці блищала сльоза, він люто кусав кінчики прокурених вусів. Він увійшов до церкви, похилий, немічний, здитинілий, і Даніель увійшов за ним. О цій порі Рібадо, насвистуючи, гуляв крикетним майданчиком, і хлопці шукали до нього: «Ну що, Рібадо, ти у формі?» Згортаючи цигарку, Рібадо думав про це, почувався він так, немов у руках його було порожньо, він сумовито дивився на вагони й ряди діжок, й чогось бракувало йому в руках, тягаря цвяхованої кулі, що так зручно лежить у долоні; він дивився на діжки й думав собі: «Як шкода, що сьогодні неділя!» Маріус, Клодіо, Ремі один по одному пішли до війська, гратися в солдатиків; Жюль і Шарло гарували, як могли, вони котили діжки уздовж рейок, удвох піднімали їх і кидали у вагони; вони були міцні, але вже в літах, Рібадо чув як вони хекають, піт цебенів їхніми голими спинами; вони ніколи не закінчать. Якийсь здоровецький чолов'яга з пов'язкою на голові вже чверть години тинявся складом; врешті він підійшов до Жюля, й Рібадо побачив, як губи його заворушилися. Жюль слухав його з непритомним виглядом, а потім наполовину звівся, взявся попід боки й кивнув на Рібада.

— Що таке? — поспитався Рібадо.

Чолов'яга, заточуючись, підійшов до нього; він ступав, ніби качка, ступнями назовні. Справжнісінький драб. Він торкнувся пальцями пов'язки, немовби вітаючись.

— Робота є? — поспитався він.

— Робота? — перепитав Рібадо. Він дивився на чолов'ягу: драб, та й годі, пов'язка замурзана, на вигляд кремезний, та обличчя страшенно бліде.

— Робота? — знову перепитав Рібадо.

Вони нерішуче розглядали один одного, Рібадо подумав, чи не зомліє зараз цей тип.

— Роботи, — чухаючи потилицю, сказав він, — у нас повнісінько.

Чолов'яга кліпнув очима. Зблизька він мав не такий лихий вигляд.

— Я можу працювати, — сказав він.

— В тебе недужий вигляд, — сказав Рібадо.

— Що?

— Кажу, ти скидаєшся на хворого.

Чолов'яга зачудовано глянув на нього.