Розділ «СЕРЕДА 28 ВЕРЕСНЯ»

Шоста година ранку…

Вона пишалася: за ніч вона й очей не стулила, й усе ж таки їй не хотілося спати. Тільки сухо пекло в глибині очей, щеміло в лівому оці, тремтіли повіки, та ще ці дрижаки від утоми, які вряди-годи пробігали їй по спині, від поперека до потилиці. Вона їхала в страшенно порожньому потязі, остання жива істота, яку вона бачила, був начальнику вокзалу в Суассоні, який вимахував червоним прапорцем. А потім зненацька натовп у величезній залі Східного вокзалу. То був негарний натовп, мішанина старих жінок і солдатів; та в нього було стільки очей, стільки поглядів, крім того, Івіш страх як любила цю постійну хитавицю, штовханину ліктями, стегнами, плечима і вперте погойдування одних голів над іншими; так приємно було не самій терпіти тягар війни. Вона зупинилася на порозі величезних дверей, що провадили з вокзалу, й побожно споглядала Страсбурзький бульвар: треба було наповнити ним погляд і зібрати у своїй пам'яті дерева, зачинені крамниці, автобуси, трамвайні рейки, кав'ярні, які почали щойно відчинятися, і димувате повітря раннього ранку. Навіть якщо вони почнуть жбурляли свої бомби за п'ять хвилин, за тридцять секунд, то все одно не зможуть забрати в мене оце. Вона впевнилася, що нічого не пропустила, навіть велику афішу «Дюбо-дюбо-дюбонне» ліворуч, і раптом її охопив легенький шал: треба було увійти до міста, перш ніж вони дістануться сюди. Вона пхнула двох бретонок, які несли пташині клітки, переступила через поріг і ступнула на справжній паризький тротуар. Їй здалося, ніби вона увійшла в розпечений приск, це було так зловісно і хвилююче. «Все згорить, жінки, діти, старі, я теж загину в полум'ї». Страшно їй не було: я ж завжди боялася постаріти; від поспіху їй аж у горлянці пересохло; не можна було гаяти жодної хвилини: стільки всього треба було побачити, блошиний ринок, Катакомби, Менільмонтан та інше, де їй ще не доводилося бувати, як ото в музеї Ґревен; якщо вони залишать мені ще з тиждень, якщо не прийдуть наступного вівторка, то я встигну все зробити. Ох, пристрасно подумала вона, прожити цілий тиждень, я розважатимуся більше, ніж за цілий рік, я хочу вмерти, розважаючись. Вона підійшла до таксі.

— Вулиця Юнґенс, 12.

— Сідайте.

— Їдьте бульваром Сен-Мішель, вулицею Оґюст-Конт, вулицею Вавен, вулицею Делямбр, а потім вулицею де ля Ґете і проспектом дю Мен.

— Так буде довше, — зауважив водій.

— Нічого.

Вона сіла до авта і затріснула дверцята. Лаон вона назавжди залишила позаду. Вона ніколи туди не повернеться — тут і помре. «Яка гожа днина! — подумалося їй. — Яка гожа днина! Сьогодні пополудні ми підемо на вулицю Розьє й на острів Сен-Луї».

— Хутчій, хутчій! — погукала Ірена. — Йдіть сюди.

Матьє був у самій сорочці, він зачісувався перед люстром. Він поклав гребінець на столі, взяв піджак під пахву й увійшов до кімнати друзів.

— Ну й що?

Ірена патетичним жестом показала на ліжко.

— Він ушився!

— Отакого! — сказав Матьє. — Отакого!

Якусь мить він, чухаючи потилицю, розглядав незастелене ліжко, а потім зареготався. Ірена поважно і здивовано зиркнула на нього, а потім зареготалася й собі.

— Гарно він нас пошив у дурні, — сказав Матьє.

Він надів піджак. Ірена знай сміялася.

— Зустрінемося в «Домі» о сьомій годині.

— О сьомій, — повторила вона.