Розділ «ВІВТОРОК, 27 ВЕРЕСНЯ»

Він знову сів, обернувшись обличчям до приймача. «Я сирота», — подумала Івіш. Вона тихенько вийшла з кабінету, пройшла коридором і замкнулася у своїй кімнаті. Зуби її цокотіли: вони пройдуть через Лаон, спалять Париж, вулицю Сени, вулицю Ґете, вулицю Розьє, танцювальний майданчик Монтань-Сен-Женев'єв; якщо Париж охопить полум'я, то я накладу на себе руки. «Ох, — подумала вона, падаючи на ліжко, — а музей Ґревен?» Вона ніколи там не була, Матьє обіцяв повести її туди в жовтні, а тепер вони дощенту зруйнують його бомбами. Ану ж бо це станеться сьогодні вночі? Серце мало не вискакувало їй із грудей, руки і плечі похололи: що може їм завадити? Може, якраз о цій порі від Парижа вже лишився тільки попіл, а вони приховують це, щоб не викликати паніку серед населення. А, може, це заборонено міжнародними угодами? Як дізнатися? «О, — люто подумала вона, — я певна, що є люди, котрі знають; а я нічогісінько не тямлю в цьому, мене тримали у невіданні, змушували вчити латину, ніхто нічого мені не казав, і от! Але я маю право жити, — розгублено подумала вона, — мене пустили світ, що я жила, я маю на це право». Вона відчула таку глибоку образу, що впала на подушку й затряслася од ридань. «Це так несправедливо, — пробурмотіла вона, — навіть за найкращих обставин воно протриває шість, десять років, і всі жінки будуть убрані як медсестри, а коли все скінчиться, то я буду стара». Та сльози вже не котилися з її очей, серце захололо, мов крига. Вона різко випросталася. «Кому, кому потрібна війна?» Якщо взяти всіх людей поодинці, то вони не войовничі, вони думають лише про те, щоб поїсти, заробити і настругати дітей. Навіть німці. І все-таки війна прийшла, Гітлер оголосив мобілізацію. «Та не міг він вирішити це сам», — подумалося їй. І на думку їй спала фраза, — де ж вона її прочитала, здається, в якійсь газеті, якщо не почула за сніданком від одного з батькових клієнтів, — хто стоїть за ним? Вона тихо потворила її, насупивши брови і дивлячись на носаки своїх пантофлів: «Хто стоїть за ним?», сподіваючись, що все з'ясується, вона подумки перебирала назви всіх тих темних сил, які заправляють світом: франко-масонів, єзуїтів, двохсот родин, гендлярів зброєю, золотих магнатів, грошових мішків, американських трестів, Комуністичного Інтернаціоналу, ку-клукс-клану; либонь, тут було всього потроху, але було й ще щось, може, якесь цілковито таємне і всемогутнє об'єднання, що його й назви ніхто не знав. «Але що ж вони хочуть?» — подумала вона, і щоками її покотилися сльозини відчаю. Якусь хвилю вона намагалася вгадати їхні наміри, та в голові була пустка, всередині обертався якийсь металевий обруч. «Аби ж то хоч знаття, де та Чехословаччина!» Якось вона прикріпила кнопками на стіні велику синьо-жовту акварель: то була Европа, минулої зими вона розфарбувала її задля розваги, заглядаючи в атлас і трохи підправляючи обриси; вона скрізь домалювала річки, понамальовувала гори на берегах, які були надто вже плоскі, та надто ж вона остерігалася наносити на мапу назви: то було б надто вже науково і претензійно; кордонів теж не було: вона страх як не любила пунктирних ліній. Вона підійшла до мапи: Чехословаччина була десь там, серед густо населених країв. Наприклад, отут, якщо тільки це не Росія. А де Німеччина? Вона дивилася на велику жовту гладеньку пляму, облямовану голубим, думала собі: «Яка ж велика ця земля!» і почувалася загубленою. Вона одвернулася, скинула свій шляфрок і гола поглянула на себе в дзеркало, зазвичай це трохи втішало, якщо в неї траплялися прикрощі. Та зненацька вона побачила себе геть малою, бур'яниною з шерехатою шкірою, бо вона вкрилася сиротами, а тут ще ці гострі пипки, стирчать як бозна-що, вона ненавиділа їх, справжнісіньке шпитальне тіло, створене для ран, подейкують, ніби вони гвалтуватимуть усіх жінок, вони можуть одрізати мені ногу. Вони увійдуть до її кімнати, побачать її голу під простирадлами: у вас п'ять хвилин, щоб одягнутися, і обернуться до неї спиною, як ото до Марії-Антуанети, але почують усе, м'який тупіт ніг на килимку біля ліжка і шурхотіння тканини об шкіру. Вона взяла панталони й панчохи і хутко наділа їх, лихо краще зустрічати навстоячки і вбраною. Коли вона вбрала спідницю і блузку, то стала почуватися безпечніше. Та коли надівала черевички, в коридорі басом почали наспівувати по-німецькому:

Ich hatte einen Kameraden…[17]

Івіш метнулася до дверей і відчинила їх: вона зіткнулася віч-на-віч із батьком, вигляд у нього був урочистий і веселий.

— Що ти співаєш? — люто вигукнула вона. — Що це ти дозволяєш собі?

Він глянув на неї з усмішкою розуміння.

— Зачекай, — сказав він, — зачекай-но трохи, жабенятко моє, ми ще побачимо нашу Святу Русь.

Грюкнувши дверима, вона повернулася до своєї кімнати. «Начхати мені на Святу Русь, я не хочу, щоб зруйнували Париж, і якщо вони дозволять собі щось таке, то побачиш, як французькі літаки полетять бомбувати твій Мюнхен!»

Звуки кроків затихли в коридорі, все огорнула тиша. Івіш напружено стояла посеред кімнати, намагаючись не дивитися в дзеркало. Зненацька пролунало троє наполегливих посвистів знадвору, з вулиці, вона затремтіла всеньким тілом. Надворі. На вулиці. Все відбувалося надворі: її кімната була в'язницею. Її життям розпоряджалися скрізь, на півночі, на сході, на півдні, скрізь у цій отруєній ночі, прошитій блискавками, наповненій шепотінням і змовами, та тільки не тут, де була вона ув'язнена і де таки нічого не відбувалося. Руки й ноги її затремтіли, вона взяла сумочку, провела гребінцем по косах, безгучно відчинила двері й вислизнула назовні.

Надворі. Все надворі: дерева на набережній, дві кам'яниці біля мосту, які ружують ніч, застиглий галоп Генріха IV над моєю головою — все, що важить. Всередині геть нічого, навіть диму немає, нічогісінько немає всередині, нічого. Я — ніщо. Я вільний, подумав собі він, відчуваючи, як пересохло у роті.

Посеред Нового мосту він зупинився і зареготався: цю свободу я шукав дуже далеко; а вона була так близько, що я не міг її бачити, не міг до неї доторкнутися, вона була тільки мною. Я — моя свобода. Він сподівався, що настане такий день, коли його переповнить радість, наскрізь прошиє блискавиця. Та не було ні блискавиці, ні радости: тільки ця злиденність, ця порожнеча, охоплена запамороченням перед самим собою, ця тривога за те, що його власна прозорість заважає побачити самого себе. Він простягнув руки і легенько провів ними по каменю балюстради, він був нерівний, порепаний, мов закам'яніла губка, ще тепла від пополуденного сонця. Ось він, цей камінь, величезний і масивний, він ховає в собі розчавлене безгоміння, стиснутий морок, який становить собою сутність речей. Ось він, повнота. Йому хотілося б зачепитися за цей камінь, розплавитися в ньому, наповнитися його непрозорістю, його супокоєм. Та камінь не міг стати йому в пригоді: він був зовні, назавжди. І все ж таки руки його були на білій балюстраді: коли він дивився на них, то йому здавалося, ніби вони з бронзи. Але якраз тому що він міг на них дивитися, вони йому не належали, то були вже руки іншого, зовні, як дерева, як відкиди, що дрижали на поверхні Сени, відрізані руки. Він заплющив очі, й вони знову стали його: біля теплого каменя був лише кислий і звичний присмак, насилу відчутний присмак мізерної мурашки. Мої руки; неоціненна віддаль, яка відкриває мені речі й назавжди відокремлює мене від них. Я ніщо, в мене нічого немає. Так само невіддільний від світу, як і світло, й одначе такий самий вигнанець, як і світло, що ковзає поверхнею каміння й води, тож ніколи мене ніщо не зачепить мене й не замулить піском. Зовні. Зовні. Поза світом, поза минулим, поза самим собою: воля — це вигнання, і я приречений бути вільним.

Він ступнув кілька кроків, знову зупинився, сів на балюстраду й поглянув, як біжить вода. Що ж робити мені з цією свободою? Що ж робити мені з самим собою? Його будучність націлили на чіткі завдання: вокзал, потяг до Нансі, казарма, володіння зброєю. Та ні ця будучність, ні ці завдання йому вже не належали. Йому вже ніщо не належало: війна переорювала землю, та була не його війна. Він був сам-самісінький на цьому мосту, сам на цілому світі, й ніхто не міг віддати йому наказ. «Я вільний ні для чого», — втомлено подумалося йому. Жодної признаки ні на землі, ні на небі, предмети цього світу були геть поглинуті своєю війною, вони обертали на схід свої численні голови, Матьє біг поверхнею речей, і вони не відчували того. Забутий. Забутий мостом, який байдуже тримав його на собі, забутий цими дорогами, які бігли до кордону, забутий цим містом, яке поволі підіймалося, щоб угледіти на обрії пожежу, яка його не стосувалася. Забутий, незнаний, самісінький: запізнілий; всі мобілізовані вирушили до своїх частин ще позавчора, йому не було чого тут робити. Чи поїду я потягом? Це не має значення. Поїхати, лишитися, втекти: не ці дії ставляють на кін його свободу. І все ж таки треба було ризикнути нею. Він ухопився обома руками за камінь і схилився над водою. Однісінький стрибок — і вода поглине його, і його свобода стане водою. Супокій. А чом би й ні? Це безіменне самогубство теж буде абсолютом. Законом, вибором, мораллю. Єдиний, незрівнянний учинок, який на мить осяє міст і Сену. Досить лише трохи нижче схилитися, і він обере вічність. Він схилився, та руки не відпускали камінь, вони тримали на собі всю вагу його тіла. Чом би й ні? В нього не було особливої причини топитися, та не було й особливої причини, щоб завадити цьому. А цей учинок лежав тут, перед ним, на чорній воді, змальовував йому його майбутнє. Всі линви обрубані, ніщо на світі не могло стримати його: ось вона, жахлива, остання свобода. Глибоко всередині він відчув калатання свого ошалілого серця; один порух, долоні розтуляються, і я знищу Матьє. Над річкою тихо знялося запаморочення; небо й міст завалилися: лишилися тільки він і вода; вона піднімалася до нього, лизала його звішені ноги. Вода, його будучність. Тепер це правда, я накладу на себе руки. Зненацька він вирішив не робити цього. Вирішив: це буде всього лиш випробуванням. Він прийшов до тями на ногах, він уже йшов, ковзав корою мертвої зорі. Це буде наступного разу.

Вона бігла головною вулицею й чула ще два чи три посвисти, далі нічого не було чути, і от головна вулиця теж зробилася в'язницею: тут нічого не відбувалося, фасади кам'яниць були сліпі й плоскі, всі віконниці зачинені, війна була в іншому місці. На мить вона сперлася на водяну колонку, її охопили неспокій і розчарування, та вона не знала, чого сподіватися: може, світанку, відчинених крамниць, людей, що будуть обговорювати події. Не було нічого: світло осявало у великих політичних містах посольства і палаци; а вона була ув'язнена в звичайній собі нічній пітьмі. «Завжди все відбувається деінде», — подумала вона, тупнувши ногою. Вона почула шурхіт: таке, наче хтось тихенько йшов за нею назирці. Вона затамувала подих і довго прислухалася, та звук той не повторився. Їй було зимно, од страху аж горло перехопило: вона вже подумала було, чи не краще було б вернутися додому. Та вона не могла повернутися, її кімната наганяла на неї жах; тут вона принаймні вона йшла під небом усіх людей, те небо поєднувало її з Берліном і Парижем. Вона почула позаду себе довге шкряботіння, й цього разу в неї вистарчило хоробрости обернутися. То був усього лиш кіт: вона угледіла його сяйливі зіниці, кіт перетнув бруківку справа наліво, то була недобра прикмета. Вона знову рушила своєю дорогою, звернула на вулицю Тьєр і, захекавшись, зупинилася. «Літаки!» Вони глухо дудоніли, мабуть, вони були ще десь далеко. Вона прислухалася: звук той не з неба линув. Сказати б… «Та звісно ж, — із досадою подумала вона, — це хтось хропе». То був нотаріус Леска, вона впізнала вивіску в себе над головою. Він хропів, а вікна були відчинені, вона не стрималася од сміху, а потім регіт її зненацька завмер: вони усі сплять. Я сама на вулиці, оточена сонними людьми, ніхто не бере мене до уваги.

Скрізь на землі вони або сплять, або готують у кабінетах свою війну, жоден з них не тримає в голові мого наймення. Але ж я тут! — обурено подумала вона. — Я тут, я бачу, я відчуваю, я існую так само, як і Гітлер!

За хвилю вона знову рушила вперед і дійшла до еспланади. Під Лаоном простягалася похмура долина. Вдалині вряди-годи блимали вогники, та вони її не заспокоювали; Івіш добре знала, що вони освітлюють: рейки, дерев'яні шпали, камінці та вагони на запасних коліях. В кінці долини був Париж. Вона зітхнула: якби він був охоплений вогнем, то на овиді сяяла б заграва. Вітер ляскав її по колінах пеленою сукні, та вона не рухалася з місця. «Париж там, він ще сяє од світла, може, це його остання ніч». Цієї самої миті якісь люди піднімаються і спускаються бульваром Сен-Мішель, інші прямують в «Дом», дехто з них, може, знає її й балакає до когось. «Остання ніч — а я тут, у цій чорній воді, й коли я стану вільною, то побачу там лише купу руїн і намети поміж камінням. Боже милий, — подумала вона, — Боже милий! Зроби так, щоб я могла побачити його останній раз». Вокзал був якраз під нею, ці червоні світлячки внизу східців; нічний потяг вирушав о третій двадцять. «У мене є сто франків, — переможно подумала вона. — У мене в сумочці сто франків».

Вона вже бігцем спускалася крутими східцями, Філіп бігцем спускався вулицею Монмартр, страхопуд, нікчемний страхопуд, то я страхопуд, еге? Ну, я вам покажу! Він вибіг на майдан; величезна темна галаслива пащека відкривалася на тому боці майдану, тхнуло капустою і сирим м'ясом. Він зупинився перед ґратами станції метра, покрай хідника стояли порожні ящики; під ногами в себе він побачив соломини і брудні сюди снували тіні. Івіш підійшла до віконця.

— Третій клас до Парижа.

— Туди й назад? — поспитався касир.

— Туди, — твердо відказала вона.

Філіп прокашлявся і щосили закричав:

— Геть війну!