Розділ «НЕДІЛЯ, 25 ВЕРЕСНЯ»

«Ні, старий, — подумав собі Матьє, — ні, старий! Еспанці можуть давати мені уроки щодо Еспанії, це їхнє право. Та для чеських уроків я вимагаю присутности чеха».

— А як по правді, Ґомесе, — поспитався він, — потрібно їх підтримувати? Ще ж не так давно комуністи вимагали автономії для судетських німців.

— Чи потрібно їх підтримувати? — перекривляючи його, перепитав Ґомес. — А нас потрібно було підтримувати? А потрібно було підтримувати австрійців? А вас? Хто вас підтримає, якщо надійде ваша черга?

— Не про нас мова, — сказав Матьє.

— Мова про вас, — відказав Ґомес. — Про кого ж іще?

— Ґомесе, — сказав Матьє, — їжте своє турнедо. Я дуже добре розумію, що ви нас усіх ненавидите. Та сьогодні останній день вашої відпустки, м'ясо на тарілці холоне, вам усміхається жінка, а крім того, я був за втручання.

Ґомес похопився.

— Знаю, — всміхнувшись, сказав він, — знаю я.

— І потім, дивіться, — провадив Матьє, — в Еспанії ситуація була ясна. Та коли ви кажете мені про Чехію, то я не зовсім розумію вас, позаяк для мене там усе не таке ясне. Є правове питання, яке мені не вдається розв'язати: ану ж бо судетські німці справді не хочуть бути чехами?

— Облиште правові питання, — стенувши плечима, сказав Ґомес. — Ви шукаєте підстави для того, щоб воювати? Є лише одна підстава: якщо ви не будете воювати, то вам клямка. Гітлерові потрібна не Прага, не Відень, не Данціґ — йому потрібна Европа.

Даладьє зиркнув на Чемберлена, зиркнув на Галіфакса, а потім одвернув погляд і зиркнув на позолоченого дзигаря на консолі; стрілки показували десяту тридцять п'ять; таксі зупинилося перед «Кубинською хатиною». Жорж перевернувся на спину і ледве чутно застогнав, йому заважало спати сусідове хропіння.

— Я можу, — сказав Даладьє, — повторити лише те, що вже заявляв: французький уряд узяв на себе зобов'язання щодо Чехословаччини. Якщо уряд у Празі відкине німецькі пропозиції і якщо внаслідок цієї позиції він стане жертвою агресії, то французький уряд вважатиме своїм обов'язком виконати взяті зобов'язання.

Він закашлявся, глянув на Чемберлена й зачекав.

— Авжеж, — сказав Чемберлен. — Авжеж, звичайно.

Здавалося, він ладен додати декілька слів; та слова не пролунали. Даладьє очікував, креслячи носаком свого черевика круги на килимі. Врешті він підняв голову і спитався змореним голосом:

— Якою ж за цієї ситуації буде позиція британського уряду?

Франс, Мод, Дусета й Рюбі підвелися і вклонилися. В перших рядах пролунали мляві оплески, а потім юрма посунула до виходу, грюкаючи стільцями. Мод пошукала очима П'єра, та він уже зник. Франс обернулася до неї, щоки її пашіли, вона усміхалася.

— Гарний вечір, — мовила вона. — Справді гарний вечір.

Війна була тут, на білому танцювальному майданчику, вона була мертвим блиском штучного місячного сяєва, фальшивою гіркотою затканої труби і цим холодом на скатертині, в пахощах червоного вина і ледве помітній старості в Ґомесових рисах. Війна; смерть; поразка. Даладьє дивився на Чемберлена, війн читав війну в його очах, Галіфакс дивився на Боне, Боне дивився на Даладьє; вони мовчали, а Матьє бачив війну в своїй тарілці, в чорній очистій підливі турнедо.

— А якщо й ми програємо війну?