Розділ «НЕДІЛЯ, 25 ВЕРЕСНЯ»

— Незайманець. У мене буде чималий виграш.

— Виграш? — перепитав він. — Завжди буває тільки програш.

Йому геть не хотілося її. Та він був задоволений, тому що вона була гарна і не бентежила його. Він почувався геть невимушено і подумав собі: «Вмію я розмовляти з жінками».

— Уважай! — сказав він. — Ти що, п'яна?

Вона підняла валізку.

— Тпрусь! Не чіпай, це дипломатична валізка.

— А я хочу подивитися, що там усередині, — по-дитячому сказала вона. — Любчику, скажи мені, що там.

Він хотів було видерти валізку, та її вже відчинили. Вона побачила піжаму і зубну щітку.

— Книжка! — сказала вона, розгортаючи Ремба. — Що воно таке?

— Це, — сказав він, — чоловік, який поїхав.

— Куди?

— А тобі що до того? — буркнув він. — Поїхав та й годі.

Він забрав у неї книжку й поклав назад до валізи.

— Це поет, — іронічно сказав він. — Так тобі зрозуміліше?

— Авжеж, — сказала вона. — Треба було зразу сказати.

Він зачинив валізку і подумав собі: «А я не поїхав», і хміль відразу ж вивітрився йому з голови. «Чому? Чому я не поїхав?» Тепер він дуже добре розрізняв добродія, котрий сидів навпроти їхнього столика: той був не дуже гладкий, і в нього були вилупкуваті очі. Людські грона розліпилися самі; видно було жінок, чорних і білих; видно було й чоловіків. Йому здалося, ніби всі на нього дивляться. «Чому я тут? Чому я сюди зайшов? Чому я не поїхав?» В його спогадах була прогалина: він підкинув монету в повітря, погукав таксі, й ось тобі: тепер він сидить за цим столом, перед ним келих шампанського, поруч ця муринка, від якої тхне риб'ячою лускою. Він дивився на того Філіпа, який підкидав у повітря монету, намагався розгадати його, думав собі: «Я інший», думав: «Я не впізнаю себе». Він обернув голову до негритянки.

— Чому це ти на мене дивишся? — запитала вона.

— Так собі.

— Гарна я, еге?

— Та нічогенька.