Розділ «НЕДІЛЯ, 25 ВЕРЕСНЯ»

— О котрій годині буде потяг?

— О четвертій над ранком. Ви що, читати не вмієте?

— Ні, — сказав Здоровань Луї.

Перш ніж піти, він повагався. Потім запитав:

— Це правда, що буде війна?

Касир стенув плечима.

— А я звідки знаю? В розкладі руху поїздів цього не написано, правда ж?

Він підвівся і пішов собі вглиб кімнати. Він вдав, ніби дивиться в папери, та за мить сів, підпер голову руками і знову задрімав. Здоровань Луї роззирнувся довкруг себе. Він хотів знайти кого-небудь, хто пояснив би йому всі ці балачки про війну, та зала була порожня. Він сказав собі: «Гаразд, піду в залу очікування». І нога за ногою перетнув залу: йому хотілося спати, стегна боліли.

— Дай мені поспати, — простогнав Філіп.

— Нічого собі, — сказала Флоссі. — Дівич! Треба, щоб ти скуштував цього, воно принесе мені щастя.

Він штовхнув двері й увійшов до зали. Там було повнісінько людей, котрі спали на лавах, і сила-силенна клунків та валіз на підлозі. Світло було похмуре; зашклені двері в глибині відкривалися у темряву. Він підійшов до лави і сів поміж двома жінками. Одна геть упріла і спала з роззявленим ротом. Піт стікав у неї по щоках, залишаючи рожеві пасмуги. Друга розплющила очі й дивилася на нього.

— Мене призвали до війська, — сказав їй Здоровань Луї. — Я їду в Монпельє.

Жінка хутко відсунулася і кинула на нього погляд, в якому було повно осуду. Здоровань Луї подумав, що вона не любить вояків, але все ж таки запитав у неї:

— А що, буде війна?

Вона не відповіла: закинула голову назад і знову заснула. Здоровань Луї боявся заснути. Він сказав собі: «Як засну, то вже ніколи не прокинуся». Він простягнув ноги; зараз він охоче кинув би щось на зуб, наприклад, хліба чи ковбаси; в нього ще залишалося трохи грошенят, та була ніч, усі крамниці були зачинені. Він сказав собі: «Але з ким же воюють?» Звичайно ж, із німаками. Може, за Ельзас-Лотаринґію. На підлозі під його ногами валялася газета, він підняв її, а потім подумав про ту жіночку, яка перев'язала йому голову, й подумав: «Я не повинен був їхати». Він сказав собі: «Ну нехай, але що ж мені було робити, грошей же немає». Він сказав: «У казармі мене будуть годувати». Але він не любив казарм. Зали очікування теж. Раптом йому стало сумно і порожньо. Вони напоїли його й побили, а тепер відправляють у Монпельє. Він подумав: «Господи, таж я нічогісінько в цім не тямлю». Подумав: «Це того що я не вмію читати». Всі ці люди, які спали тут, знали більше, ніж він; вони читали газети і знали, чому буде війна. А він був сам-самісінький серед ночі, самотній і такий мізерний, він нічого не знав, нічого не тямив, немовби мав от-от умерти. Потім він відчув у своїх руках газету. Там про все пишуть. Вони про все написали: про війну, про те, яка погода буде завтра, про ціни, про розклад потягів. Він розгорнув газету й поглянув на неї. Він побачив тисячі чорних цяток, наче коліщата шарманки з дірами на папері, які грають, коли покрутити корбу. Якщо довго на них дивитися, то паморочиться голова. Там було і фото: чепурний, гарно причесаний чоловік, який сміється. Здоровань Луї випустив газету й заплакав.