Розділ «НЕДІЛЯ, 25 ВЕРЕСНЯ»

Він зареготався, потім затнувся, озирнувся довкруг, кав'ярня тхнула вокзалом, потягом, шпиталем; йому захотілося кричати на ґвалт. Сім хвилин. Що буде більш революційним? — подумалося йому. — Поїхати чи не поїхати? Якщо я поїду, то вчиню революційний акт щодо інших; якщо ж залишуся, то вчиню його проти себе, це сильніше. Все підготувати, поцупити, зробити фальшиві папери, урвати всі зв'язки, а останньої миті пух-х! — тиць, моя радість, я не їду. Свобода другого ступеня; свобода, що спростовує свободу. За три хвилини десята він вирішив розіграти свій від'їзд монетою. Він чітко бачив порожню залу вокзалу Орсе, де струмить світло, бачив східці, що спускаються під землю в чаді локомотивів, він відчував присмак чаду в роті; він дістав монету в сорок су, якщо орел, то їду; він підкинув її в повітря — їду! орел, я їду. Вона впала тим боком, де орел. Що ж, я їду! — сказав він своєму відображенню. Не тому що ненавиджу війну, не тому що ненавиджу свою родину, навіть не тому що поклав собі їхати: з суто випадкового збігу, тому що монета лягла цим боком, а не тим. Пречудово, подумалося йому, я на крайній вершині свободи. Страдник задурно; ото якби вона побачила, як я підкидаю монету! Ще хвилина. Кинуто жереб! Дзень, ніколи, дзень, дзень, кинутий жереб, дзень, не ска, дзень, дзень, совує, дзень, дзень, випадку. Дзень! Він підвівся, він ішов прямо, він ставив ноги одну за одною на шпарини паркету, спиною він відчував погляд офіціянтки, та він не дасть їй нагоди посміятися з себе. Вона погукала його:

— Пане!

Він, здригнувшись, обернувся.

— Ваша валізка.

А нехай йому! Він бігцем перетнув залу, вхопив свою валізку і, спіткнувшись, подався назад. Насилу підбіг до дверей під сміх відвідувачів кав'ярні, вийшов, погукав таксі. В лівій руці він стискав свою валізку, в правій монету в сорок су. Авто зупинилося перед ним.

— Адреса?

У водія були вуса й бородавка на щоці.

— Вулиця Піґаль, — відказав Філіп. — До «Кубинської хатини».

— Ми програли війну, — сказав Ґомес.

Матьє знав це, але гадав, що Ґомес цього ще не знає. Оркестра грала «I'm looking for Sallie»,[12] під лампою лисніли полумиски, і світло прожекторів падало на танцювальний майданчик, мов потворне місячне сяєво, сяєво місяця мов реклама для Гонолулу. Ґомес сидів тут, місячне сяєво лежало праворуч од нього, ліворуч йому ледве усміхалася жінка; незабаром він знову вирушить до Еспанії, і йому відомо, що республіканці програли війну.

— Ви не можете бути певні цього, — сказав Матьє. — Ніхто не може бути цього певний.

— Ні, — відказав Ґомес, — ми певні цього.

Він не виглядав засмученим: просто він констатував факт, та й годі. Він спокійно й відкрито глянув на Матьє. Тоді сказав:

— Всі мої солдати певні, що програли війну.

— І все-таки вони воюють? — поспитався Матьє.

— А що їм робити, як ви гадаєте?

Матьє стенув плечима.

— Та звісно.

Я беру свого келишка, відпиваю два ковтки «Шато-марґо», мені кажуть: вони воюють до останнього патрона, нічого іншого їм не залишається, я відпиваю ковток «Шато-марґо», знизую плечима, кажу: та звісно. Покидьок.

— Що це таке? — запитав Ґомес.