Розділ «НЕДІЛЯ, 25 ВЕРЕСНЯ»

Він почувався геть блаженно. Подумав, що вип'є два келишки білого рому, а потім, десь об одинадцятій, з'їсть канапку з ковбасою. Опівночі піде зустрічати Лолу. Господар схилився над ним і наповнив келишок.

— А марсельця немає? — запитав Борис.

— Ні, — відказав господар. — В нього професійний бенкет.

— О, перепрошую!

Марселець був агентом із продажу корсетів, ще був тут другий чолов'яга, якого звали Шарльє, друкар. Борис часом грав із ними в белот, деколи вони балакали про політику і про спорт або ж просто сиділи мовчки, хто біля шинквасу, хто за столом у залі; вряди-годи Шарль порушував тишу, щоб сказати: «Авжеж! Авжеж, це так!», похитуючи головою, й час минав із утіхою.

— Не дуже завізно сьогодні у вас, — обізвався Борис.

Господар стенув плечима.

— Всі дають драла. Зазвичай у мене відчинено до Свята всіх святих, — відказав він, повертаючись до ляди. — Та якщо це триватиме й далі, то першого жовтня я зачиню цю забігайлівку і теж ушиюся додому.

Борис перестав пити й завмер. В будь-якому випадку Лолин контракт закінчиться до 1 жовтня, вони поїдуть звідси. Та йому було не до вподоби, що після нього «Баскський бар» зачиниться. Казино теж зачиниться, так само, як і готелі, Біярріц стане пусткою. Це все одно, що думати про смерть: коли певен, що інші люди по тобі ще будуть пити білий ром, купатимуться в морі, слухатимуть джаз, то це збадьорює; та варто лише подумати, що разом з тобою помруть усі й людство зачинить свою крамничку, то відразу ж занепадаєш духом.

— А коли ж ви знову відчинитеся? — поспитався він, щоб заспокоїтися.

— Якщо буде війна, — відказав господар, — то я взагалі не відчиню.

Борис полічив на пальцях: двадцять шосте, двадцять сьоме, двадцять восьме двадцять дев'яте, тридцяте, я прийду сюди ще п'ять разів, а потім край; більше я ніколи не побачу «Баскський бар». Це було цікаво. П'ять разів. Ще п'ять разів питиме він білий ром за цим столиком, а потім настане війна, «Баскський бар» зачиниться, а в жовтні 1939 року Бориса призвуть до війська. Лампи у вигляді свічок у дубових люстрах кидали на столи гарне руде світло. Борис подумав собі: «Вже ніколи не побачу я цього світла. Саме такого: рудого на чорному». Звичайно, він побачить чимало іншого, нічні вибухи над полем битви, кажуть, це непогано. Та оце світло погасне першого жовтня, й Борис ніколи вже його не побачить. Він з повагою глянув на світлу пляму, котра лежала на столі, і подумав, що за ним є провина. Він завжди ставився до речей, як до ложок і виделок, ніби вони здатні нескінченно відновлюватися: це було величезною помилкою; існує обмежена кількість барів, кінотеатрів, будинків, міст і сіл, і в кожному з них людина може побувати лише певну кількість разів.

— Може, ввімкнути радіо? — поспитався господар. — Воно трохи розважить вас.

— Ні, дякую, — відказав Борис. — Добре й так.

В момент своєї смерти в 1942 році він поснідає триста шістдесят п'ять помножити на двадцять два рази, себто вісім тисяч тридцять разів, якщо враховувати годівлю у віці немовляти. А якщо припустити, що він їв омлет один раз із десяти, то він з'їв вісімсот три омлети. Всього вісімсот три омлети? — здивовано подумав Борис. Ох ні! Ще ж вечері, це буде шістнадцять тисяч шістдесят сніданків і тисяча шістсот шість омлетів. Так чи так, для любителя це не так багато. А ще ж кав'ярні, продовжував він. Можна підрахувати, скільки разів я ще зайду до кав'ярень: нехай двічі за день, а мобілізують мене через рік, значить, це буде сімсот тридцять разів. Сімсот тридцять — так мало! Це справило на нього враження, та не дуже і здивувало: він завжди знав, що помре замолоду. Він завжди казав собі, що сконає від сухот або від Лоли. Проте в глибині душі він ніколи не сумнівався, що загине на війні. Він працював, готувався до іспиту на ступінь бакалавра чи до ліценціяту, та це було, радше, для того, що згаяти час, як ото дівчата ходять на лекції до Сорбони, поки не вийдуть заміж. Цікаво, подумалося йому, були ж епохи, коли люди вивчали право або ж подавали на конкурс здобуття посади викладача філософії, гадаючи, що в сорок років у них буде нотаріяльне бюро, а в шістдесят викладацька пенсія. От і думай собі, що ж було у них в голові. Люди, в яких було десять, п'ятнадцять тисяч вечорів у забігайлівках, сорок тисяч омлетів, дві тисячі ночей кохання! І якщо вони покидали місце, яке їм до вподоби, то цілком могли сказати собі: наступного року або навіть за десять років ми сюди таки повернемося. Вони, либонь, накоїли дурниць, суворо виснував він. Не можна заправляти своїм життям на відстані сорока років. От він поводиться набагато скромніше: у нього були плани на два роки, потім усе скінчиться. Скромним треба бути. Голубою річкою помалу пропливла джонка, і Борис раптом засмутився. Ніколи не поїде він ні до Індії, ні до Китаю, ні навіть до Берліна, життя його набагато скромніше, ніж він того бажав. Декілька місяців ув Англії, Лаоні, Біярріці, Парижі, — а стільки ж людей здійснило мандрівку навколо світу. Одна-однісінька жінка. Таке малесеньке життя; в нього вже був скінченний вигляд, бо наперед відомо все, чого в ньому ніколи не буде. Треба бути скромним. Він випростався, ковтнув рому і подумав собі: воно й ліпше, не ризикуєш розтринькати себе.

— Ще рому, господарю.

Він підняв голову і старанно почав розглядати електричні лампочки.

Навпроти нього над люстром вибив годинник; він бачив у дзеркалі своє обличчя. Він подумав: «Дев'ята сорок п'ять», подумав: «О десятій годині!» й погукав офіціянтку.

— Те саме.

Офіціянтка пішла й повернулася з пляшкою коньяку та блюдцем. Налляла коньяку в Філіпову шклянку і поставила блюдце на троє інших. Вона іронічно посміхалася, та Філіп тверезо дивився їй просто у вічі; він твердо узяв шклянку і підняв її, не вихлюпнувши і краплини; потім відпив ковток і поставив шклянку, не зводячи очей із офіціянтки.