Розділ «НЕДІЛЯ, 25 ВЕРЕСНЯ»

— Воно, звісно, так, — відказала Лола, — та це ж їхні домівки. Невже ти не розумієш?

— Ні.

— Так воно ведеться, — сказала вона. — З певного віку очікуєш на неприємності вдома.

Борис зареготався, й Лола занепокоєно випросталася: в неї давненько вже таке було — якщо він сміявся, то їй здавалося, що сміється він із неї.

— Чому ти регочеш?

— Бо вважаю, що ти дуже зухвала. Ти пояснюєш мені, що відчувають люди певного віку. Але ж ти нічогісінько не тямиш, сердешна моя Лоло: в тебе ніколи не було домівки.

— Не було, — сумно відказала вона.

Борис узяв її руку й поцілував долоню. Лола зашарілася.

— Ти такий люб'язний зі мною. Кажу ж, ти так змінився…

— Щось не так?

Лола міцно стиснула його руку.

— Ні, все гаразд. От тільки хотілося б знати, чому це ти такий люб'язний.

— Бо дорослішаю, — відказав він.

Вона випустила його руку й, усміхаючись, відкинулася у фотелі. Він тішився тим, що вона щаслива: йому хотілося залишити їй добру згадку про себе. Він погладив її руку й подумав: рік; в мене один лиш рік життя з нею; він розчулився: їхня історія вже мала чар минувшини. Раніше він тримав її у вуздечці, але це було мов угода без обмеження в часі: це дратувало його, він волів мати зобов'язання на визначений термін. Один рік: він принесе їй усе те щастя, котрого вона заслуговує, він виправить усі свої несправедливості, а потім кине її, але не зробить це мерзотно, не задля іншої жінки чи тому що вона остогидла йому: все воно влаштується саме, силою обставин, тому він буде доросліший і його пошлють на фронт. Він зиркнув на неї краєм ока: в неї був молодявий вигляд, її прегарні груди хвилювалися від утіхи; він сумно подумав: „Я буду чоловіком одної жінки“. Мобілізований у 1940 році, вбитий у 1941, ні, в 1942 році, бо ще ж піде часу на військову підготовку, от і вийде, що за свої двадцять два роки він пізнав одну жінку. Ще три місяці тому він мріяв спати зі світськими жінками; тому що хлопчиськом був, безжалісно подумав він. Йому доведеться вмерти, не пізнавши герцогинь, та він не шкодував за цим. З одного боку, за ті місяці, які йому лишилися, він міг колекціонувати перемоги, та йому не хотілося: так лише розтринькаєш себе. Коли тобі лишилося жити всього два роки, то треба радше зосередитися на одному. Жюль Ренар казав синові: „Вивчай одну жінку, але вивчай добре, лише тоді ти пізнаєш усіх їх“. Треба було ретельно вивчати Лолу, в ресторані, на вулиці, в ліжку. Він провів своїм вказівним пальцем по Лолиному зап'ястю й подумав: я ще не дуже добре знаю її. Були ще куточки її тіла, яких він не знав, та й не завжди він знав, що відбувається в її голові. Але в нього був ще рік. І до цього слід було братися негайно. Він обернув до неї голову й почав уважно розглядати її.

— Чому ти так дивишся на мене? — поспиталася Лола.

— Я тебе вивчаю, — відказав Борис.

— Не люблю я, коли ти на мене так дивишся, завжди боюся, що здаватимуся тобі старою.

Борис усміхнувся до неї: вона залишалася недовірливою, ніяк не могла звинути до свого щастя.

— Не переймайся, — сказав він.

Вдова сухо привіталася з ними й сіла у крісло біля обвішаного орденами добродія.