Розділ «НЕДІЛЯ, 25 ВЕРЕСНЯ»

Шарль хотів було відповісти, але його лежак раптом гойднувся, і його підняли в повітря униз головою.

— Несіть мене прямо, — заволав він, — прямо несіть мене!

Носії зареготалися, зяйлива діра наблизилася, побільшала, вони випустили мотузки, і домовина м'яко гупнула об свіжу землю. Схилившись над могилою, доглядачка і консьєржка гірко заридали.

— От бачиш, — сказав Борис, — от бачиш, усі вони дають драла.

Вони сиділи у передпокої готелю біля обвішаного орденами добродія, котрий читав газету. Портьє привіз ліфтом дві валізи зі свинячої шкури і поставив їх біля входу, поруч з іншими.

— П'ятеро зранку вибуває з готелю, — байдуже сказав він.

— Поглянь на ці валізи, — сказав Борис, — вони зі свинячої шкіри. Ці люди не заслужили їх, — суворо докинув він.

— Чому, красунчику мій?

— Вони мають бути обклеєні наліпками.

— Але ж тоді не видно було б свинячої шкіри, — заперечила Лола.

— От-от. Справжню розкіш потрібно приховувати, до того ж, це замінило б чохли. Якби я мав такі валізи, то мене тут не було б.

— А де ти був би?

— Та де завгодно: в Мексиці або в Китаї. — Він додав: — Із тобою.

Висока жінка в темному капелюсі схвильовано пройшла через передпокій; вона гукала:

— Маріетто! Маріетто!

— Це пані Делярів, — сказала Лола. — Вона виїжджає сьогодні ополудні.

— Незабаром ми залишимося в готелі самі, — сказав Борис. — Ото буде цікаво: щовечора мінятимемо кімнату.

— Вчора в казіно, — сказала Лола, — мене слухало душ із десять. Тому я більше не надриваюся. Я попросила, щоб усіх їх зібрали докупи, за столиками посеред зали, та й мугикаю їм свої пісеньки на вухо.

Борис підвівся й пішов глянути на валізи. Він потайки помацав їх і вернувся до Лоли.

— Чому вони їдуть звідси? — знову сідаючи, сказав він. — Їм і тут велося б незлецьки. Якщо це станеться, то їхні домівки розбомбують відразу ж після їхнього повернення.