Розділ «НЕДІЛЯ, 25 ВЕРЕСНЯ»

Вона силкувалася іти помалу, через малюка, та їй хотілося бігти, в неї було таке враження, ніби хтось дивиться їй у спину. Перед нею блищали рейки, м'яко плавився асфальт на сонці, біля ліхтаря легенько тремтіло повітря, це вже була не та неділя. „Люди сидять удома“. Зовсім нещодавно вона вгадувала за гуртом кам'яниць радісні й заповнені людом бульвари, які пахнули рисовою пудрою і світлим тютюном; вона простувала тихою вулицею в передмісті, її супроводжував невидимий і близький натовп. Досить було одного слова, й бульвари спорожніли. Тепер вони спускалися в порт, білі й пустельні; поміж глухими мурами тремтіло повітря.

— Мамо, — сказав Пабло, — той пан іде назирці за нами.

— Та ні, — відказала Сара, — він іде своєю дорогою.

Вона звернула ліворуч, і це була така сама вулиця, нескінченна й непорушна; тільки одна вулиця йшла тепер через увесь Марсель. І Сара була на цій вулиці, а всі марсельці сиділи у своїх домівках. П'ятдесят три відвідувачі. Вона думала про Ґомеса, про Ґомесів сміх: та певно ж, усі французи боягузи. Ну, й що? Вони сидять удома, це природно; вони бояться війни, і цілком мають рацію. Та їй було недобре. Вона помітила, що наддала кроку, і хотіла було сповільнити ходу, з нею ж Пабло. Та малюк потяг її вперед.

— Хутчій, хутчій! — здушено промовив він. — Ой, мамо!

— Що сталося? — сухо запитала вона.

— Знаєш, він ще йде за нами.

Сара трохи обернула голову й уздріла волоцюгу; певно ж, він ішов за ними. Серце її закалатало в грудях.

— Тікаймо! — сказав Пабло.

Вона подумала про закривавлену пов'язку і різко повернула. Чолов'яга тут-таки зупинився і глянув на них каламутними очима. Сара злякалася. Малюк вчепився в неї обома руками і чимдуж тягнув її назад. „Люди сидять удома“. Вона могла скільки завгодно гукати, волати на ґвалт — ніхто й носа не висуне.

— Вам щось треба? — запитала вона, дивлячись волоцюзі у вічі.

Він знічено усміхнувся, і страх її розвіявся.

— Ви вмієте читати? — поспитався він.

І простягнув їй якусь стару подерту книжку. Вона взяла її до рук, це був військовий квиток. Пабло обхопив її ногу обома руками, вона відчувала його маленьке гаряче тіло.

— То й що? — запитала вона.

— Я хотів би знати, що тут написано, — сказав чолов'яга, тицяючи пальцем у сторінку.

Попри його синє напівзаплющене око в нього був добротливий вигляд. Якусь мить Сара дивилася на нього, потім глянула на сторінку.

— Таке лихо, — пробурмотів чолов'яга. — Таке лихо — геть читати не вмію.

— Що ж, у вас біла посвідка, — відказала Сара. — Ви мусите їхати в Монпельє.

Вона простягнула йому квиток, але чолов'яга не відразу взяв його. Він поспитався: