Розділ «СУБОТА, 24 ВЕРЕСНЯ»

— Сьогоднішнім потягом? То що ти тут робиш, га? Ану хутчій, хутчій до своєї дружини. Гроші треба?

— Не зараз, дякую.

— То забирайся. Пришлеш свою дружину до мене, я з нею все владнаю. Давай, давай. До зустрічі.

Він відчинив двері й випхав його з кімнати. Вайс попрощався, нерозбірливо бурмочучи слова подяки. Через Вайсове плече Бірненшатц угледів чоловіка, який сидів у приймальні, поклавши капелюх на коліна. Він упізнав Шалома й насупив брови: не любив, коли відвідувачів змушують чекати.

— Зайдіть, — сказав він. — Давно чекаєте?

— З півгодинки, — покірно усміхаючись, відказав Шалом. — Та що таке півгодини? Ви ж так зайняті. А в мене часу багато. Що я роблю з ранку до вечора? Чекаю. Життя у вигнанні — це суцільне очікування, ви ж знаєте.

— Заходьте, — жваво сказав Бірненшатц. — Заходьте. Мене мали б попередити.

Шалом увійшов; він знай усміхався й уклонявся. Бірненшатц увійшов за ним і зачинив двері. Він пречудово впізнав Шалома: «Він відігравав якусь ролю в баварському профспілковому русі». Шалом вряди-годи заглядав до нього, випрошував дві-три тисячі франків і зникав на декілька тижнів.

— Беріть сиґару.

— Не палю, — легенько вклонившись, відказав Шалом. Бірненшатц узяв сиґару, неуважно покрутив її в руках і знову застромив у футляр.

— Ну? — поспитався він. — Владналися ваші справи?

Шалом шукав стільця.

— Сідайте! Сідайте, — поспішно сказав Бірненшатц.

Ні, Шалом не хотів сидіти. Він підійшов до стільця й поставив на сидіння свого портфеля, щоб почуватися вільніше, потім обернувся до Бірненшатці й глибоко мелодійно зітхнув.

— Ох, та вони ніколи не владнаються, — сказав Шалом. — Недобре, коли людина живе на чужій землі, її там насилу терплять, їй дорікають кожнісіньким шматком хліба, який вона їсть. А ще ж недовіра, яку почувають до нас, ота французька недовіра. Коли я повернуся до Відня, то від Франції в мене залишиться ось яке враження: темні східці, якими насилу підіймаєшся, натискаєш кнопку дзвінка, двері трохи прохиляються: «Що вам потрібно?» і зачиняються знову. Поліція, мерія, черги у префектурі. По суті, це природно, ми ж у них. От тільки придивіться трохи: можна було б дати нам роботу; я тільки того й прошу, щоб бути десь корисним. Та щоб знайти роботу, треба мати дозвіл на роботу, а щоб мати дозвіл на роботу, треба десь працювати. Я прагну цього найдужче у світі, але не можу заробляти на шмат хліба. Можливо, найважче мені зносить те, що я став тягарем для інших людей. Надто ж коли вони отак жорстоко дають вам це зрозуміти. Та ще і згаяний час: я вже почав було писати мемуари, це дало б мені трохи грошенят. Та щодня треба стільки бігати, що я мусив занехаяти свою роботу.

Він був малий на зріст, жвавий наче вивірка, свого портфеля він поставив на стілець, і тепер його руки стали вільні й аж літали довкруг його здоровецьких червоних вух. «Це тому що він може виглядати жидом, цей чоловічок». Бірненшатц недбало підійшов до люстра і хутко зиркнув у нього: зріст метр дев'яносто, переламаний ніс, обличчя мов у американського боксера, великі окуляри; ні, ми не одної породи. І все ж таки він не зважувався дивитися на Шалома, він почувався скомпрометованим. «Нехай він іде собі. Нехай би він зараз же ушився звідси». Та на це не можна було розраховувати. Лише завдяки тривалості свого візиту і грайливій жвавості балачки Шалом у власних очах відрізнявся від простого жебрака. «Треба щось казати», — подумав Бірненшатц. Шалом мав на це право. Він мав право на свої три купюри і якісь там чверть години бесіди. Бірненшатц сів на краєчку свого бюра. Його права рука, яку він застромив до кишені піджака, обмацувала портсиґар.

— Французи — жорстокі люди, — сказав Шалом. Голос його зростав і спадав, та в його витрішкуватих очах стрибали веселі чортики. — Жорстокі люди. Чужинець для них у принципі є підозрілою особою, якщо не винуватцем.

Він говорить зі мною, наче я й не француз. Дідько б його вхопив: я жид, польський жид, який приїхав до Франції 19 липня 1910 року, про це тут ніхто й не згадує, а він, бач, не забувся. Жид, якому поталанило. Він обернувся до Шалома і роздратовано глянув на нього. Шалом трохи схилив голову і показав своє чоло, з поваги, звичайно, та дивився з-під напівопущених вій просто в обличчя. Він дивився на нього, його великі світлі очі бачили жида. Двійко жидів, у гарному захистку, в затишній конторі по вулиці Катр Септамбр, двійко жидів, двоє змовників; а довкруг них на вулицях, в інших будинках самі французи. Двоє жидів, один з них гладкий пархач, який зробився великим пуріцом, і другий, худий миршавий жидик, якому не поталанило в житті. Лорель і Гарді.

— Це жорстокі люди! — сказав Шалом. — Безжальні люди!

Бірненшатц різко стенув плечима.