Розділ «СУБОТА, 24 ВЕРЕСНЯ»

Ґомес не відповів. Не було чого відповідати. Сара мала слушність. Зі свого погляду, вона мала рацію. Та її погляд на речі належав до тих, якими треба було нехтувати, інакше ніколи нічого не вийде. На її вустах з'явилася насилу помітна гірка посмішка.

— Коли ми з тобою познайомилися, ти був пацифістом, Ґомесе.

— На той час треба було бути пацифістом. Мета не змінилася. Проте іншими стали засоби для її досягнення.

Сара спантеличено замовкла. Її рот був трохи розтулений, і нижня губ одвисла, оголивши поточені карієсом зуби. Пабло розмахував рушницею й волав:

— Начувайся, брудний французе, боягузе ти французький!

— Бачиш, — озвалася Сара.

— Пабло, — хутко сказав Ґомес, — французів бити не треба. Вони ж не фашисти.

— Французи — це боягузи! — заволав Пабло. І почав раз за разом гамселити віконні штори, які важко гойдалися від ударів. Сара нічого не сказала, та Ґомес волів не бачити того погляду, який вона метнула на Пабло. Той погляд був жорстокий, ні, — це був здивований, радше, нерішучий погляд, немов би вона вперше побачила свого сина. Панчоху вона поклала біля себе і знай дивилася на цю чужу істоту, на це мале звіря, яке стинало голови і проламувало черепи, й, напевне, приголомшено думала собі: «Це я пустила його на світ». Гомесові зробилося соромно. «Тиждень, — подумав він. — Достатньо було тижня».

— Ґомесе, — раптом озвалася Сара, — ти й справді гадаєш, що буде війна?

— Сподіваюся, та ще й як, — відказав Ґомес. — Я сподіваюся, що Гітлер урешті змусить французів битися.

— Ґомесе, — сказала Сара, — знаєш, останніми днями я збагнула, що люди — лихі істоти.

Ґомес знизав плечима.

— Вони ні добрі, ні лихі. Кожен керується своїми інтересами.

— Ні, ні, — заперечила Сара. — Вони лихі. — Вона не зводила очей із малого Пабла, вигляд у неї був такий, наче вона провіщає його долю. — Лихі й ладні знищити одне одного, — додала вона.

— Я не лихий, — сказав Ґомес.

— Ні, — не дивлячись на нього, сказала Сара. — Ти лихий, бідолахо Ґомесе, ти дуже лихий. І тобі немає прощення: інше бодай нещасні. А ти щасливий та ще й лихий.

Запала довга мовчанка. Ґомес дивився на цю вгодовану куцу шию, на це знедолене тіло, яке він стискав у своїх обіймах цілісіньку ніч, і думав: «В неї немає дружніх почуттів до мене. Й ніжности теж. І поваги. Вона мене кохає, от і все: хто ж лихіший з-поміж нас двох?»

Та зненацька його охопили докори совісти: адже увечері він приїхав до Барселони щасливий, дуже щасливий, це таки правда. Він узяв тижневу відпустку. А завтра поїде собі. «Недобрий я», — подумалося йому.

— Гаряча вода є? — поспитався він.

— Тепла, — відказала Сара. — Кран о ліву руч.