Розділ «СУБОТА, 24 ВЕРЕСНЯ»

— Нічого мені не треба, — сказав він. — Часом я прошу допомоги у жидів. Але маєте рацію: ви — не жид, і я помилився адресою.

Він вийшов, і Бірненшатц довго дивився на двері, не рухаючись із місця. Це жорстокий чоловік, хижак, вони вродилися під щасливою зорею і у всьому їм таланить. Та через них і відбувається війна; і смерть, і біль — усе через них. Вони — це полум'я і пожежа, вони завдають болю, він завдав мені болю, я несу цей біль, немов дразку під нігтями, немов пекучу жарину під повіками, мов скабку в серці. Ось що вона думає про мене. В нього не було потреби просити її за це, він знав її, якби він міг заглянути в цю темну кучеряву голову, то неодмінно знайшов би там безжальну затяту думку, вона вперта, на свій лад, і нічого не забуває. Він вихилився у піжамі з вікна, розглядаючи майдан Желю, небо було блідо-голубе, сіре по краях, стояла та пора, коли вода біжить камінною бруківкою, струмує дерев'яними прилавками рибних крамниць, пахло від'їздом і ранком. Ранок, морський простір, за ним життя без докорів совісти, круглі хмарки диму від вибухів гранат на порепаній землі Каталонії. Однак за його спиною, за прохиленим вікном, у кімнаті, наповненій сном і ніччю, була ота мертва думка, вона чатувала на нього, судила його, — там був докір совісти. Завтра він поїде, поцілує їх на вокзальному пероні, і вона з малюком повернеться в готель, плигаючи, підніматиметься монументальними східцями, думатиме: він знову поїхав до Еспанії. Вона ніколи не простить йому того, що він поїхав до Еспанії; це рана, що насилу зарубцювалася на її серці. Він знову вихилився з вікна, щоб відтягнути ту мить, коли доведеться повертатися до кімнати; йому хотілося, щоб тут лунали крики, гіркі пісні, болісні уривчасті стогони, — все що завгодно, аби лише не було цього жахливого супокою. Майданом бігла вода. Вода, вогкі пахощі ранку, ранковий сільський гомін. Майдан під платанами був слизький, мокрий, білий і порский, неначе рибина в морі. А вночі тут співав неґр, і ніч здавалася сухою і тяжкою, мов ніч в Еспанії. Ґомес заплющив очі, він почував, що його пронизує гостре бажання Еспанії й війни. Вона цього не розуміє. Ні ночі, ні ранку, ні війни.

— Бах, бах! Бах-бах-бах-бах-бах! — на всю горлянку репетував Пабло.

Ґомес обернувся й увійшов до кімнати. Пабло надів свою каску, вхопив за ствол рушницю і розмахував нею, мов ломакою. Він гасав готельним покоєм і завдавав таких ударів у порожнечу, що замалим не втрачав рівноваги. Сара дивилася на нього мертвим поглядом.

— Це справжнісінька бійня, — сказав Ґомес.

— Я їх усіх убиваю, — не зупиняючись, відказав Пабло.

— Кого це «всіх»?

Сара у шляфроку сіла на краєчку ліжка. Вона церувала панчоху.

— Усіх фашистів, — сказав Пабло.

Ґомес відхилився назад і зареготався.

— Повбивай їх! — сказав він. — Жодного не минай. А он того ти пропустив.

Пабло побіг у напрямку, який показав йому Ґомес, і прицілився з рушниці.

— Бах, бах! — вигукнув він. — Бах-бах-бах. Нема пощади!

— О Ґомесе, — сказала Сара, — бачиш! Як ти міг?

Напередодні Ґомес купив Паблові цілий арсенал іграшкової зброї.

— Треба, щоб він навчався воювати, — сказав він, погладивши малюка по голові. — А то виросте боягузом, як оці французи.

Сара підняла на нього погляд, і він побачив, що ці слова глибоко вразили її.

— Не розумію, — сказала вона, — чому людей називають боягузами за те, що вони не хочуть воювати.

— Бувають такі моменти, коли треба, щоб було бажання воювати, — відказав Ґомес.

— Ніколи, — сказала Сара. — Ні в якому разі. Немає такої ціни, яку можна було б заплатити за те, щоб я опинилася посеред битого шляху без даху над головою і вбитою дитиною на руках.