Розділ «СУБОТА, 24 ВЕРЕСНЯ»

Ваш друг Ґомес.

Матьє поклав листа до кишені, засмучено подумав: «Завтра субота, мені вже треба буде їхати». Йому хотілося побачитися з Ґомесом; зараз це був єдиний з його друзів, якого він хотів би побачити: той хоч трохи знав, що таке війна. «Може, мені пощастить побачитися з ним у Марселі, під час пересадки…» Він дістав з кишені пожмаканого листа: Ґомес не написав своєї адреси. Матьє роздратовано стенув плечима і кинув листа на стіл; Ґомес залишився таким, як і раніше, дарма що був полковником, — так і залишився владним і немічним. Одетта врешті зважилася розгорнути газету, вона тримала її у повітрі, у витягнутих руках і старанно переглядала.

— Ох! — вигукнула вона.

Тоді обернулася до нього і легким тоном поспитала:

— Але ж у вас немає мобілізаційної посвідки номер два?

Матьє відчув, як почервонів, і примружив очі.

— Та ні, є, — знічено відказав він.

Одетта дивилася на нього з обуренням, наче він був у чомусь винен. Він додав:

— Та сьогодні я не поїду, залишуся ще на пару діб: до мене приїжджає приятель.

І відчув полегшу від цього раптового рішення: сердечне прощання відкладалося майже до післязавтра. «З Жюан-ле-Пен до Нансі шапкою докинути, вони не будуть зчиняти бучу за кілька годин запізнення». Та погляд Одетти не пом'якшав, і він знітився під цим поглядом, повторив: «Ще на пару діб залишаюся, на пару діб», тоді як Елла Бірншатц тонкими смаглявими руками оповила шию свого батька.

— Ти такий любесенький, татусю, — сказала Елла Бірненшатц.

Одетта хутко підвелася.

— Гаразд, покидаю вас, — сказала вона. — Треба все ж таки одягнутися, гадаю, Жак незабаром спуститься і складе вам компанію.

Й пішла, щільніше загортаючи поли шляфрока на своїх тендітних круглих стегнах. Матьє подумав: «Вона була коректна. Щодо цього вона була коректна» й відчув, як його пройняла вдячність. Яка гарнюня доця, яка ж вона гарна, нехай їй усячина, він відштовхнув її, зробивши здивоване обличчя, Вайс стояв біля дверей, він почував себе незручно в святковому одязі.

— Ти мене компрометуєш, — сказав пан Бірненшатц, витираючи щоку. — І замурзуєш помадою. Ціла купа цьомчиків.

Вона зареготалася.

— Ти боїшся, що подумають твої секретарки. Ось тобі! — сказала вона, цілуючи його в носа. — Ось тобі, ось! — Й він відчув її холодні вуста в себе на лобі. Він узяв її за плечі й відхилив од себе на відстань своїх довгих рук. Вона реготалася й відбивалася, він думав: гарна доця, гарнюня доця. Її мати була гладка і квола, з великими переляканими і покірними очима, од їхнього погляду йому завжди було незручно, та Елла пішла в нього, а більше ніхто на неї не вплинув, вона сформувалася сама та ще сформував її Париж; я завжди їм кажу: раса, що воно таке, та раса, хіба скажеш, що Елла жидівка, зустрінувши її десь на вулиці? Тендітна, мов парижанка, з теплим відтінком шкіри, який властивий південкам, з розумним і палким личком, врівноваженим, погожим, без ґанджу, без раси, без приділу, справжнісіньким французьким обличчям. Він відпустив її, взяв на столі футляр і простягнув їй.

— Ось тобі, — сказав він. І поки вона розглядала перли, додав: — Наступного року вони будуть коштувати удвічі більше, та то вже будуть останні: намистам прийде кінець.

Вона хотіла було знову його поцілувати, та він сказав:

— Годі, тішся собі, тішся! Йди вже хутчій, а то запізнишся на свої лекції.