Розділ «СУБОТА, 24 ВЕРЕСНЯ»

Вона пішла, усміхнувшись мимохідь Вайсові; молода дівчина зачинила за собою двері, пройшла через приймальню, де сиділи секретарки, вийшла, і Шалом, який, поклавши капелюха на коліна, сидів на краєчку стільця, подумав собі: гарна жидівочка; в неї було маленьке, витягнуте вперед мавпяче личко, яке можна було обхопити долонею, великі короткозорі й вельми гарні очі, либонь, це була донька Бірненшатца. Шалом підвівся і віддав легкий поклін, який вона не могла не помітити. Він знову сів і подумав собі: дуже розумною вона виглядає; ми, жиди, такі, наші почуття написані на наших обличчях, можна сказати навіть, що ми несемо на собі відбиток страдництва. Пан Бірненшатц думав про перли, казав собі: «Це незлецьке вкладання коштів». Вони коштували сто тисяч франків, йому подумалося, що Елла прийняла їх без особливого захвату, але і небайдуже; ціну речам вона знала, та вважала цілком природним, що в неї завжди є гроші, що їй дарують гарні дрібнички, що вона щаслива. Боже милий, та якби ми зі своєю дружиною і всією ріднею в Кракові доскочили тільки цього одного, якби в житті мені тільки й поталанило, що народити на світ це дівчисько, нащадка польської жидви, дитину, яка не дуже сушить собі мізки, не бавиться у страждання, знаходить цілком природним, що вона щаслива, то я вважав би, що не згаяв дарма свого життя. Він обернувся до Вайса.

— Знаєш, куди вона ходить? — поспитався він. — Б'юся об заклад, що не вгадаєш. На лекції в Сорбонну! Це просто диво якесь.

Вайс невиразно посміхнувся, та з обличчя його не сходив напружений вираз.

— Хазяїне, — сказав він, — я прийшов попрощатися.

Бірненшатц глянув на нього поверх окулярів.

— Ти йдеш?

Вайс кивнув, і Бірненшатц вирячився на нього від подиву.

— Так я і знав! То ти настільки дурний, що маєш посвідку номер 2?

— Це факт, — усміхаючись, відказав Вайс, — настільки я дурний.

— Нічого собі, — сказав Бірненшатц, складаючи руки на грудях, — гарну свиню ти мені підклав! Що ж я без тебе робитиму?

Він неуважно повторив: «Що я без тебе робитиму? Що ж я робитиму без тебе, га?», намагаючись пригадати, скільки ж у Вайса дітей. Той скоса дивився на нього з стурбованим виглядом.

— Та що вже! Ви легко знайдете для мене заміну, — сказав він.

— О ні! Треба буде вже платити тобі, навіть якщо ти нічого й не робитимеш; ти ж не хотів би, щоб я взяв когось. Твоє місце чекатиме на тебе, мій хлопче.

Вайс був схвильований, скосивши очі, він потер носа, потворний він був настільки, що нехай йому дідько.

— Хазяїне… — почав було він.

Бірненшатц обірвав його: подяки — це так непристойно, та й не відчував він особливої приязні до Вайса, адже він був одним із тих, у кого їхній приділ на обличчі був написаний, в них були затаєні очі й одвисла нижня губа, яка тряслася від доброти і скорботи.

— Гаразд, — сказав він, — гаразд. Ти не покидаєш нашої фірми, представлятимеш її серед панів офіцерів. Ти ж лейтенант?

— Капітан, — відказав Вайс.

Чортів капітан, подумав Бірненшатц. У Вайса було щасливе обличчя, його великі вуха почервоніли. Чортів капітан — і чортова ця війна, і вся ця військова гієрархія.

— Ото вже дурість, еге? — поспитався він.