Розділ «СУБОТА, 24 ВЕРЕСНЯ»

— Мабуть, десь пожежа.

Гітлер спав, ножицями для нігтів він кремсав батькові штани на дрібні стьожки. Увійшла Лені фон Ріфенсталь, позбирала фланелеві стьожки і сказала: «Ти в мене з'їси їх замість салату».

Набат звучав і звучав, Моблан сказав своїй дружині:

— Б'юсь об заклад, що це тартак загорівся.

І вийшов надвір. Стоячи у своїй рожевій нічній сорочці біля вікна із зачиненими віконницями, пані Ребульє бачила, як він пройшов попід вікнами й гукнув поштаря, який пробігав по вулиці.

— Гей, Ансельме!

— Оголошено мобілізацію, — крикнув той.

— Що? Що він сказав? — поспиталася пані Ребульє у свого чоловіка, який підійшов до неї. — То це не пожежа?

Моблан глянув на об'яви, півголосом прочитав їх, потім обернувся й пішов додому. Його дружина стояла на порозі, він сказав їй: «Скажи Полю, щоб запрягав бричку». Позаду почувся шум, і він обернувся: це був Шапен на своєму возі; він сказав йому: «Ого, ти мов на пожежу мчиш, куди це ти поспішаєш?» Шапен глянув на нього й нічого не відповів. Моблан зиркнув назад: там було двоє волів, які поволі чвалали на налигачах за возом. Він сказав півголосом: «От гарні волики!» «Гарні, — люто відказав Шапен, — ще б пак, гарні!». Звучав набат, Гітлер спав, старий Френьо сказав своєму синові: «Якщо в мене заберуть двох коней і тебе, то як мені тоді працювати?» Ненетта постукала у двері, й пані Ребульє озвалася до неї: «Це ви, Ненетто? А гляньте-но там на майдані, чому це барабанять набат», і Ненетта відказала: «А ви не знаєте, пані? Оголошено загальну мобілізацію».

Як щоранку, Матьє думав: «Усе, як і щоранку». П'єр притулився до шибки: він дивився на арабів, які посідали долі або на барвистих валізах, очікуючи автобус до Уарзазата; Матьє розплющив очі, сліпі очі щойно народженого немовляти, як і щоранку, він думав: «І до чого все це?» Ранок страху, огненна стріла, що впала на Касабланку, на Марсель, автобус двигтів під його ногами, мотор гуркотів, водій, високий чолов'яга у брунатному матер'яному картузі з шкіряним козирком, стояв надворі й, не поспішаючи, допалював цигарку. Він думав: Мод зневажає мене. Звичайнісінький собі ранок, застояний і порожній, як і всі інші ранки, щоденна помпезна церемонія з духовим оркестром, фанфарами і публічним сходом сонця. Колись були інші ранки, — ранки, коли все розпочиналося; дзвонив будильник, Матьє миттю зіскакував з ліжка, мов на поклик сурми, погляд непохитний, сам свіжісінький, мов і не спав. Тепер уже не було чого розпочинати, не було за що братися. Однак треба було вставати, брати участь у цій церемонії, торувати в цій спекоті шляхи і стежини, виконувати обряд, немов священик, який втратив віру. Він спустив ноги з ліжка, випростався, зняв піжаму. «До чого?» І знову впав на ліжко, горізнач, голісінький, заклав руки за голову і крізь білясту імлу почав розглядати стелю. Пропащий. Геть пропащий. Колись я носив дні на плечах, ганяв їх від одного берега до другого, а тепер вони носять мене. Автобус двигтів, щось бухало, калатало під його ногами, підлога була гаряча, йому здавалося, ніби ноги його розплавилися, велике боягузливе серце П'єра бухало, калатало, калатало об нагріту спинку сидіння, та сам він був немов із криги, думав: «Починається». Скінчиться воно в якійсь дірі біля Седана чи Вердуни, та зараз щойно починається. Зневажливо дивлячись на нього, вона сказала: «То ти боягуз». Перед ним знову постало її поважне гарячкове обличчя з темними очима і тонкими вустами, його немов би в серце щось шпигнуло, й автобус рушив з місця. Іще стояла свіжа ранкова прохолода; Луїзона Корней, що приїхала в Лізьє до своєї хворої сестри, чергової на переїзді, щоб допомагати їй у господі, вийшла на шлях, щоб відкрити переїзд, і сказала: «Ото вже допікає». Вона була в доброму гуморі, тому що була заручена. Заручилася вона два роки тому, та щоразу, як думала про це, в неї поліпшувався настрій. Вона почала обертати коліща і раптом зупинилася. Вона була певна, що позаду, на шляху, хтось є. Виходячи надвір, вона й не глянула туди, та зараз була в цьому впевнена. Обернулася, і їй аж подих перехопило: там було понад сотню возів, бричок, хур, запряжених волами, усяких старих повозів, що, витягнувшись у довжелезну ґерелицю, чекали переїзду. Візники прямо сиділи на ослінчиках із батогами в руках, вигляд у них був недобрий, усі мовчали. Інші приїхали верхи на конях, ще хтось прийшов пішки, ведучи на налигачі вола. Це було так незвичайно, що її охопив страх. Вона хутко обернула коліща й відступила на узбіччя. Візники хльоснули батогами коней, і повози рушили попри неї, автобус котився неозорою червоною рівниною, позаду гомоніли араби. П'єр сказав: «Кляті банабаки, завжди непокоюся, коли вони опиняються за плечима, хтозна, що вони там затівають». П'єр зиркнув у салон автобуса: вони мовчки скулилися, обличчя їхні позеленіли й посіріли, очі були заплющені. Жінка з укривалом на обличчі злягла горізнач на клумаки й лантухи, під запиналом видно було її стулені повіки. «Бідолашний люд, що не кажи, — подумалося йому. — Ще хвилин із п'ять, і їх виверне, шлунок у них геть нікуди». Луїзона впізнала їх, коли вони проїжджали, вони були з Кревіллі, всі вони були з Кревіллі, вона знала кожного на ім'я, та обличчя їхні були не такі, як завжди, оцей рудий здоровань був Шапенів син, вона танцювала з ним на празнику Святого Мартена, вона гукнула до нього: «Гей, Марселю, ти такий пишний!» Він обернувся і так зиркнув на неї, що вона знітилася. Вона поспиталася: «Ви що, на весілля їдете?» Він відказав: «Авжеж, хай йому дідько. Ти маєш слушність: на весілля». Віз, підстрибуючи, перетнув колії, за ним простувало двоє волів, гарних таких воликів. Проїхали й інші вози, вона дивилася на них, притуливши долоню дашком над очима. Вона впізнала Моблана, Турню, Кошуа, ніхто не звертав на неї уваги, вони проїжджали, випроставшись на своїх возах, тримаючи свої батоги, неначе скептри, і скидалися на якихось лихих королів. Серце її стиснулося, й вона гукнула до них: «Це що, війна?» Та ніхто й словом до неї не обізвався. Вони знай собі їхали на своїх повозах, які підскакували і торохтіли на рейках, за ними з комічною статечністю крокували воли, ось вони один по одному зникли за поворотом, якусь мить вона ще стояла, притуливши долоню над очима, і дивилася на вранішнє сонце, автобус мчав як вихор, повертав, натужно гуркочучи, звертав на закрутах, вона думала про Жана Матра, свого нареченого, який служив у Ангулемі в саперному полку, повози знову вигулькнули, як мухи на білому шляху, приклеєні до схилу пагорба, автобус заїхав у тіснину поміж бурими скелями, він усе завертав і завертав, на кожному закруті араби падали одне на одного і патетичними голосами вигукували: «Ууух!» Жінка з запиналом раптом хутко схопилася, і з її вуст, прикритих білим мусліном, поллялася страшенна лайка; вона струсонула над головою грубими, мов стегна, руками з кругленькими тендітними п'ястями і фарбованими нігтями; врешті вона зірвала своє запинало, вихилилася з вікна і, стогнучи, почала блювати. «Ну от, — подумав П'єр, — вони виживуть нас ізвідси». Повози вже немов би й не рухалися, вони, здавалося захрясли на шляху. Луїзона довго дивилася на них: вони повзли, все ж таки вони повзли, піднімалися один по одному на вершину пагорба, а потім їх уже не було видно. Луїзона опустила руку, заморгала своїми сяйливими очима і пішла до хати доглядати дітей. П'єр думав про Мод, Матьє думав про Одетту, вона йому снилася, немовби вони пообнімалися й виспівували баркароллу з «Казок Гофмана» на дерев'яному містку ресторану «Провансаль». А тепер він, спливаючи потом, голий лежав на ліжку, дивився у стелю, й Одетта була в його спогадах. «Якщо я не вмер з нудьги, то тільки завдяки їй». Біляста імла мерехтіла перед його очима, невиразна млість ще тремтіла його в глибині його серця. Каламутна, сумовита млість пробудження, привід для того, щоб полежати горілиць іще кількоро хвиль. Мине хвилин із п'ять — і холодна вода хлюпне на його шию й обличчя, мильна піна зашумить у вухах, зубна паста вкриє зуби, і вже не буде ніякої млости. Барви, світло, запахи, звуки. А потім слова, галантні, поважні, щирі, чудернацькі, і так аж до вечора. Матьє… подумаєш! Матьє — це було майбутнє. А майбутнього вже немає. І немає вже того Матьє, яким сниш від полуночі до п'ятої ранку. Шапен думав: «Такі гарні волики!» На війну йому було наплювати: це ще видно буде. Але цих воликів він плекав п'ять років, сам і кастрував їх, і тепер йому аж серце краялося. Він хльоснув коня і повернув його трохи ліворуч; його бричка почала обганяти Сіменонового воза. «Ти що, з глузду з'їхав?» — поспитав його Сіменон. «Та набридло плентатися, — відказав Шапен, — хочу хутчій добратися». «Та ти ж замориш волів», — сказав Сіменон. «Начхати мені вже», — відказав Шапен. Йому захотілося всіх обігнати, він став на бричці, почав цокати язиком і кричати: «Гаття! Гаття!», випередив Пополового воза, випередив і Пулайового. «Ти що, вирішив перегони вчинити?» — поспитався Пуляй. Шапен промовчав, і Пуляй гукнув йому вслід: «Поглянь на волів! Вони ж геть у милі!», а Шапен подумав собі: «Та здохли б вони!» Хтось стукав; Шапен опинився чолі колони, решта поспішала за ним і лупцювала батогами коней, обганяючи одне одного; хтось стукав, Матьє підвівся і почав протирати очі; хтось стукав; автобус різко взяв убік, об'їжджаючи араба, який віз на рамі свого велосипеда гладку мусульманку з запнутим обличчям; ХТОСЬ СТУКАВ, і Чемберлен схопився і спитав: «Що таке? Хто там стукає?», і чийсь голос відказав: «Сьома година, ваша екселенціє». На в'їзді до казарм стояла дерев'яна перекладина. Перед нею чатував вартовий. Шапен смикнув за віжки і загукав: «Тпру! Тпру, дідько б тебе вхопив!» — «Ого! — сказав вартовий. — Ого! І звідки ви оце такі взялися?» — «Давай-но відчиняй», — сказав Шапен, киваючи на перекладину. «Наказу немає, — мовив солдат. — Звідки ви оце взялися?» — «Кажу тобі, відчиняй». З вартівні вийшов унтер-офіцер. Повози позупинялися; якусь мить він дивився на них, а потім аж засвистів. «А якого дідька вам тут треба?» — врешті поспитався він. «Таж ми мобілізовані, — відказав Шапен. — Ми що, вже не треба вам у таку годину?» — «А в тебе є мобілізаційна посвідка?» — поспитався унтер. Шапен почав нишпорити в кишенях, унтер дивився на цих мовчазних, похмурих чоловіків, які непорушно сиділи на своїх возах і, здавалося, віддавали честь зброєю, і невідь-чому відчув гордість. Він ступнув уперед і гукнув: «А решта? Мають вони посвідки? Ану дістаньте квитки». Шапен урешті знайшов свій військовий квиток. Унтер узяв його й полистав. «Ну й що? — сказав він. — Ти належиш до третьої категорії, дурнику. Поспішив ти, твоя черга прийде наступного разу». — «Кажу вам, що я мобілізований», — сказав Шапен. — «Ти що, краще від мене знаєш?» — поспитався унтер. — «Авжеж, знаю, — розлючено відказав Шапен. — Я прочитав це на об'яві». Чоловіків, які стояли позаду, почала брати нетерплячка, Пуляй гукнув: «Ну, що скінчили? Можна вже заїжджати?» — «На об'яві? — перепитав унтер. — Поглянь, он твоя об'ява. Варто тільки оком на неї кинути, якщо ти вмієш читати». Шапен поклав свого батога, зістрибнув з воза і підійшов до стіни. Там висіли три об'яви. Дві кольорові: «Вступайте, записуйтеся до колоніяльного війська», а третя звичайна: «Негайний призов деяких катеґорій запасу». Він помалу прочитав її півголосом і, похитавши головою, сказав: «В нас не таку повісили». Підійшли Моблан, Пуляй і Френьо. «Ні, — сказали вони, — це не наша об'ява». «А звідки ви?» — поспитався унтер. «З Кревіллі», — відказав Пуляй. «Я й не чув про нього, — сказав унтер, — та мені здається, що в жандармерії цього вашого Кревіллі сидить неабиякий бевзь. Та що там балакати! Давайте ваші квитки й гайда до лейтенанта». На головному майдані Кревіллі, перед церквою, з'юрмилися жінки — вони зібралися довкруг пані Ребульє, котра стільки добра зробила для їхнього округу, там була і Марі, й Стефанія, і дружина податника, й Жанна Френьо. Марі тихенько плакала, пані Ребульє була у своєму великому чорному капелюсі, вимахуючи парасолею, вона казала: «Не треба плакати, Марі, зціпте зуби. От-от, треба зціпити зуби. От побачите, ваш чоловік повернеться з нагородами і подяками від командування. І, знаєте, можливо, йому й поталанить. Бо цього разу мобілізували всіх, і чоловіків, і жінок».

Вона тицьнула своєю парасолею на схід і відчула, як відразу ж помолоділа років на двадцять. «От побачите, — сказала вона, — побачите! Може, саме цивільні й виграють цю війну». Та обличчя Марі зробилось як у безмозкої корови, її плечі здригалися від ридань, крізь сльози вона дивилася на пам'ятник полеглим героям і, що найдужче дратувало, нічого не казала. «Слухаюся», — сказав лейтенант. Він притискав слухавку до вуха і повторював: «Слухаюся». А у вуха йому знай вливався вкрадливий, розлючений голос: «То, кажете, вони вже поїхали? Ох, бідолашний мій друже, ну й утнули ж ви. Не буду приховувати, це дорого вам обійдеться!» Через майдан чимчикував татусь Крулар зі своїм горнятком, щітками і білим згортком під пахвою. Марі гукнула до нього: «Що то таке? Що то таке?», й пані Ребульє роздратовано зазначила, що в очах у неї засяяла якась дурнувата надія. Татусь Крулар реготавсь як навіжений, ось він показав білий згорток і пояснив: «Нічого. Просто лейтенант переплутав об'яви!» Лейтенант повісив слухавку і опустився на стілець, ноги його були мов з вати. У вухах його відлунював голос: «Це дорого вам обійдеться». Він підвівся і підійшов до відчиненого вікна: на стіні протилежного будинку квітла свіжісінька, ще вогка, біла мов сніг об'ява: «Загальна мобілізація». Від гніву йому аж подих перехопило; він подумав: «Я ж йому сказав передовсім зняти цю об'яву, а він навмисне залишив її наостанок». Він притьма переліз через підвіконня, підбіг до об'яви і почав здирати її клаптями. Татусь Крулар умочив щітку в горня, пані Ребульє з жалем стежила за його діями, лейтенант знай дер і дер стіну, під нігтями його вже утворилися валики білої маси; в казармі залишилися Бломар і Корм'є; решта повернулися до своїх коней і тепер недовірливо зиркали одне на одного; їм хотілося і реготатися, і лютувати заразом, вони почувалися спустошеними, як після ярмарку. Шапен підійшов до своїх волів і погладив їх. Морди і груди їхні були геть у милі, він сумно подумав: «Якби знаття, то хіба ж я їх так заморив би». «Що робимо?» — спитався позаду Пуляй. «Зараз вирушати не можна, — відказав Шапен. — Треба, щоб худоба перепочила». Френьо зиркнув на казарму і щось пригадав собі, ось він штовхнув ліктем Шапена і, тихенько сміючись, мовив: «Послухай! А давай-но гайнемо?» — «Куди це ти хочеш гайнути, хлопче?» — поспитався Шапен. — «А куди ж іще, — сказав Френьо, — як не в бордель!» Кревільські хлопці оточили його і почали ляскати по спині, реготатися й казати: «Ото вже Френьо! Завжди щось придумає!» Навіть Шапен звеселів і сказав: «Хлопці, я знаю, де це, залазьте-но в бричку та й поїдемо».

Восьма година тридцять хвилин. Лижник уже кружеляв довкруг трампліну, його тягав на линві моторний човен; вряди-годи Матьє чув, як гаркає мотор, а потім човен даленів, лижник ставав темною цяткою, й більше нічого не було чути. Плоске, непорушне, біле море скидалося на порожню ковзанку. Ще трохи — і воно заголубіє, зашумить, стане плинне і глибоке, й це буде море для всіх, наповнене галасом, поцятковане темними головами плавців. Матьє перейшов терасу і за хвилю вже простував бульваром. Кав'ярні були ще зачинені, проїхало двоє авт. Він вийшов з дому без якоїсь мети, — купити газету, подихати терпким духом водоростей та евкаліптів, який стояв у порту, та й просто, щоб згаяти час. Одетта ще спала, Жак працював до десятої години. Він звернув на торгову вулицю, що тягнулася до вокзалу, назустріч ішло двоє англійок, вони сміялися; кількоро душ з'юрмилося біля об'яви. Матьє й собі підійшов до них: тут можна було згаяти хвильку. Якийсь низенький добродій із борідкою хитав головою. Матьє прочитав:

«Згідно з наказом міністра Національної безпеки, війни і військово-повітряного флоту всі офіцери, унтер-офіцери та запасники, які мають письмовий наказ або ж мобілізаційну посвідку білого кольору з числовою познакою 2 повинні негайно вирушити до своїх підрозділів, не чекаючи особистих оповісток.

Вони повинні прибути на збірні пункти, вказані в їхніх письмових наказах або ж мобілізаційних посвідченнях, згідно з умовами, які викладені в цьому документі.

Субота 24 вересня 1938 року, 9.00

Міністр Національної безпеки, війни і Військово-повітряного флоту».

«Те-те-те», — з осудливим виглядом сказав низенький добродій. Матьє усміхнувся йому й уважно перечитав об'яву: це був один з тих нудних документів, які заповнили сторінки газет під заголовками «Заява Форін офісу» або ж «Повідомлення з набережної Д'Орсе», та їх корисно було знати. І завжди треба було перечитувати їх двічі, щоб дійти до кінця. Матьє прочитав: «Вони повинні прибути на збірні пункти, вказані…» й подумав: «Таж у мене мобілізаційне посвідчення з цифрою 2!» Об'ява враз немов би націлилася на нього; це було так, немов би на стіні крейдою написали його прізвище, а поруч різні образи й погрози. Мобілізований: воно було написано там, на стіні, — і, можливо, це вже читається на його обличчі. Він зашарівся і хутко попростував геть. «Мобілізаційна посвідка номер два. От і все. Мною вже цікавляться». Одетта дивитиметься на нього, намагаючись погамувати хвилювання. Жак прибере свого недільного виразу і промовить: «Що ж, старий, тут нічого не скажеш». Однак Матьє почувався скромним і не хотів, щоб ним цікавилися. Він звернув ліворуч, на першу-ліпшу вулицю, і наддав кроку: праворуч, на хіднику, гомоніла перед об'явою похмура купка людей. І так у всій Франції. По двоє. По четверо. Перед тисячами об'яв. І в кожному гурті бодай один чоловік, що крізь тканину свого піджака намацує гаманця і військового квитка в ньому, і почуває, що ним зацікавилися. Вулиця Ляпост. Дві об'яви, два гурти. Теж обговорюють об'яви. Він заглибився у довгий темний провулок. Певен був, що цей провулок об'яви обійшли стороною. Він був сам і міг думати про себе. Він подумав: «От і все». От і все: ця повна і кругла днина, яка повинна була б мирно зістарітися й погаснути над майданом, зненацька витягнулася у стрілу, з хряскотом врізалася у ніч, прошила темряву, туман, порожні села, гуркіт коліс і вагонів, і він, мов на санчатах із крутої гори, стрімголов полетів у ту ніч і зупиниться хіба що вранці, в Парижі, на пероні Ліонського вокзалу. І штучне освітлення вже перебило світ білого дня — прийдешні ліхтарі нічних вокзалів. І в очах постав невиразний щем — сухий щем прийдешнього безсоння. Він не засмутився: як не це, то інше… Та й не звеселився: так чи так, а все це було мов анекдот, мальовниче таке. «Треба спитатися, коли вирушає потяг на Марсель», — подумалося йому. Він і не зчувся, як вуличка вивела його до Карнизу. Вийшовши із темного провулку, він зненацька опинився на сонці й піднявся на терасу щойно відчиненої кав'ярні. «Каву і розклад потягів». Біля нього сів якийсь добродій зі шпакуватими вусами. З ним була літня жінка. Добродій розгорнув «Леклерер де Ніс», жінка обернулася до моря. Матьє мимохідь зиркнув на них і засумував. Йому подумалося: «Треба ж залагодити свої справи. Перевезти Івіш до Парижа, поселити її моєму помешканні, забезпечити її, зробити так, що вона могла отримувати мою платню». Над газетою з'явилася голова того добродія. «Війна», — сказав він. Його дама зітхнула й нічого не відповіла; Матьє дивився на гладенькі, рум'яні щоки добродія, на його твидовий піджак, на його сорочку з фіолетовими смугами і думав: «Війна».

Війна. Щось було прив'язане до нього тоненькою ниточкою, а тепер воно відірвалося, осіло і повалилося додолу. Це було його життя; воно було мертве. Мертве. Він обернувся і глянув на нього. Віґ'є помер, його руки лежали на білому простиралі, по чолі бігала муха, а його майбуття було за межами досяжности, безбережне, поза грою, непорушне, мов його непорушний погляд за мертвими повіками. Його майбуття: мир, майбутнє світу, майбутнє Матьє. Майбуття Матьє було тут, під відкритим небом, застигле і склисте, поза грою. Матьє сидів за столиком у кав'ярні, пив каву і був потойбіч свого майбуття, дивився на нього й думав: «Мир». Пані Вершу показала доглядачці на Віґ'є, — та ввесь час крутила головою й колола її поглядом, — і мовила: «Він був справжньою людиною». А тоді почала шукати слово, церемонніше слово, яким можна було б охарактеризувати його; вона була найближчою його ріднею, тож кому, як не їй, належало зробити висновок. На думку їй спало слово «смирний», та воно здалося їй не досить переконливим. Вона сказала: «Це був мирний чоловік». Матьє подумав: «У мене було мирне майбуття». Мирне майбутнє: він любив, ненавидів, страждав, і майбуття було тут, довкруг нього, над ним, скрізь, мов той океан, і кожен вибух його гніву, кожне його нещастя, кожна його смішинка живилася цим невидимим, теперішнім майбуттям. Усмішка, простісінька усмішка була запорукою миру на завтрашній день, миру в наступному році, в наступному столітті; інакше я й не зважився б усміхнутися. Цілі роки майбутнього миру були наперед укладені в речі, вони сприяли тому, що речі дозріли, укрилися позолотою; доторкнутися до годинника, до дверної клямки, до жіночої руки означало доторкнутися до миру. Повоєнна пора була початком. Початком миру. Жилося тоді непоспіхом, як ранньої пори. Початком був джаз, і кіно, яке я так полюбляв, теж було початком. І сюрреалізм. І комунізм. Я вагався, довго вибирав, у мене було доста часу. Час і мир — це те ж саме. А тепер це майбуття мертве лежить у мене під ногами. Це було облудне майбуття, омана. І перед ним, неначе морський шир, осяяні сонцем простяглися усі оці двадцять прожитих ним повоєнних літ, і бачилися йому вони тепер такими, якими вони й були: минула кількість днів, затиснута поміж двома височезними мурами безнадії, класифікований період з початком і кінцем, який увійде до підручників з історії під назвою Міжвоєнна Пора. Двадцять років: 1918–1938. Всього лиш двадцять років! Вчора вони здавалися і коротшими, й довшими: нікому, принаймні, не спадало на думку їх рахувати, адже та пора не була скінченною. Тепер усе це скінчилося. Це було несправжнє майбуття. Все, що пережили упродовж цих двадцяти років, було пережито дарма. Ми були старанні й поважні, намагалися збагнути, і от: в цих прегарних днях крилося потаємне чорне майбуття, ті дні обманювали нас, сьогоднішня війна, нова Світова війна викрала їх у нас. Самі того не знаючи, ми зробилися рогоносцями. Зараз війна вже на порозі, моє життя мертве; моє життя було — потрібно все починати спочатку. Він спробував щось пригадати, бодай що-небудь, і першою на думку йому спала згадка про той вечір у Перуджі, — він сидів на терасі, їв абрикосове морозиво і дивився вдалину, де на курній рівнині височів спокійний Ассізький пагорб. Що ж, то була війна, можна було б угадати з багрового заходу сонця. Якби в тих багряних відблисках, які позолотили стіл і парапет, міг я побачити обіцяння грози і крови, то тепер вони належали б мені, принаймні я врятував би їх. Та я нічого й не підозрював, морозиво тануло на моєму язиці, я думав собі: «Старе золото, кохання, містична слава». І все втратив. Поміж столами проходив офіцянт. Матьє погукав його, розрахувався і підвівся з-за столу, сам добре не знаючи, що він робить. Його життя залишилося позаду, я скинув його, мов стару шкуру. Він перейшов на той бік вулиці й сперся на балюстраду, обличчям до моря.

Він почувався нещасним і легким, як пір'їна: він був обдертий, у нього все украли. В мене вже немає нічого мого, навіть минулого. Та це було несправжнє минуле, й мені його не жаль. Йому подумалося: вони звільнили мене від мого життя. Це було вбоге, невдале життя, Марсель, Івіш, Даніель, брудне життя, але тепер мені все одно, бо воно вмерло. З цього ранку, коли вони понаклеювали ті білі об'яви на стінах, невдалим стало кожне життя, мертвим стало будь-яке життя. Якби навіть робив я все, що мені захотілося б, якби навіть раз, один-однісінький раз зумів я стати вільним, то що ж, усе це все одно було б ницим обманом, позаяк був би я вільним для миру, вільним у цьому оманливому мирі й тепер я все одно був би тут, обличчям до моря, спершись ліктями на цю балюстраду, а позаду були б усі оті об'яви; всі ті об'яви, які на всіх стінах Франції кажуть про мене, кажуть, що життя моє вмерло й що миру ніколи не було; не варто було завдавати собі стільки болю, не варто було так шкодувати. Море, пляж, намети, балюстрада — все це холодне, позбавлене життя. Воно утратило своє колишнє майбуття, а нового йому ще не дали: воно плинуло в теперішності. Плив і Матюрен. Він уцілів після катастрофи, він був голий, коло берега, серед крутих водяних валів, серед поламаних ящиків, всіляких невизначених предметів, які викинуло на берег море. Брунатний од загару молодик вийшов із намету, обличчя в нього було спокійне й порожнє, вагаючись, він дивився у море: вцілілий після катастрофи, всі ми зазнали катастрофи, німецькі офіцери усміхалися й віддавали честь, завівся мотор, закрутився пропелер. Чемберлен помахав рукою, всміхнувся, обернувся і ступнув на трап.

Було вавілонське вигнання, було прокляття Ізраїлю, була стіна плачу, та ніщо не змінилося для жидівського народу відтоді, як його сини йшли в кайданах поміж червоними вежами Ассірії під лихим оком завойовників із заплетеними бородами. Шалом дріботів поміж цими людьми з чорним волоссям та прямими, жорсткими пасмами. І думав про те, що нічого не змінилося. Шалом думав про Жоржа Леві. Думав: у жидів уже немає почуття солідарности, оце і є справжнісіньке прокляття господнє! — і настрій у нього був патетичний, та не дуже поганий, тому що він бачив оті білі об'яви на стінах. Він просив допомоги у Жоржа Леві, та Жорж Леві був твердий чоловік, це був альзаський жид; він відмовив. Не прямо відмовив, а стогнав і заламував руки, казав про свою сердешну матір і про кризу. Та всі знали, що матір він ненавидить, а торгівлі хутром криза не торкнулася. Шалом теж почав стогнати і простягнув свої тремтячі руки до неба, він казав про нове вигнання і про бідолашних жидів-еміґрантів, які за всіх постраждали і все перенесли на своїй шкурі. Леві був твердий чоловік, недобрий багатій, він почав ще дужче стогнати й підштовхувати Шалома до дверей, сопучи в нього над вухом. Шалом знай стогнав, простягаючи руки до неба, йому кортіло посміхнутися, бо він думав про те, як тішаться за дверима службовці. На розі вулиці Катр-Септамбр була заможна крамниця з сяйливою вітриною, де лежали ковбаси; Шалом зупинився, захоплено дивлячись на сосиски в желе, запечені паштети, гори ковбас із лискучою шкоринкою, череваті зморщені сардельки з маленькими рожевими хвостиками і думав про віденські ковбасні крамниці. Він по змозі уникав споживати свинину, та бідолашні еміґранти мусять харчуватися тим, що знайдуть. Коли він вийшов із ковбасної крамниці, то тримав кінчиками пальців за рожеву шворку настільки маленький, настільки делікатний білий пакуночок, що, здавалося, це був пакетик із печивом, і в душі його було обурення. Він думав: «Усі французи — недобрі багатії». Найзаможніший народ у всій Европі. Шалом попрямував вулицею Катр-Септамбр, накликуючи прокляття небес на голови недобрих багатіїв, і небо немов би зглянулося над ним, краєм ока він угледів гурт непорушних французів, які мовчки стояли перед об'явою. Він пройшов зовсім поруч біля них, опустивши очі додолу і стуливши губи, бо в таку мить недобре було б, якби бідного жида застукали на тому, що він усміхається на вулицях Парижа. Бірненшатц, ювелір: це тут. Якусь мить він вагався, потім, перш ніж увійти у двері, сховав пакетик із сардельками у портфель. Мотори гуркотіли, гуркотіли, ревли, підлога дрижала, тхнуло етером і бензином, автобус немов би їхав серед язиків полум'я, ох, П'єре, то ти, виходить, боягуз, літак плив у сонці, Даніель постукував по об'яві голівкою свого ціпка і казав: «Я спокійнісінький, ми не такі дурні, щоб воювати без літаків». Літак мчав понад деревами, над самісінькими їхніми верхівками, доктор Шмітт підняв голову, двигун ревів, він бачив літака крізь листя, у небі блискотіло мов слюда, він подумав: «Щасливо! Щасливо!» й усміхнувся; упокорені, пригнічені, бліді, араби лежали впереміш на підлозі автобуса, з хатини вийшло неґреня, помахало рукою й довго дивилося услід автобусові, бачили отого жидка, він купив у мене півкілограма сардельок, нічого собі, а я думав, що вони не їдять свинини! Неґреня і перекладач повільною ходою верталися до хатини, у їхніх вухах ще звучав гуркіт двигуна. Круглий металевий стіл, пофарбований у зелене, із дірою для парасолі посередині і поцяткований брунатними плямами, мов та груша, на столі лежала газета, «Ле Пті Нісуа», вона була нерозгорнута, Матьє закашлявся, вона сиділа за столом, снідала собі в саду, як я їй скажу про це? Щоб тільки без балачок, надто ж без балачок, якби ж то могла вона помовчати, ні, помовчати це занадто, от якби вона підвелася і сказала: «Що ж, приготую вам канапки на дорогу». Просто. Вона була у шляфроці, читала свою пошту. «Жак не прийшов, — сказала вона йому. — Він працював до пізньої ночі». Щоразу, як вони зустрічалися, перші її слова були про Жака, далі про нього й мови не було. Матьє кашлянув і усміхнувся. «Сідайте, — сказала вона, — тут для вас два листи». Він узяв листи й запитав: