Розділ 9 Козел-провокатор

Тайберн різко глянула на мене й почала розставляти троянди. Ваза була непримітна, з пласким дном, як у мірної колби, а зроблена була з зеленого лакованого склопластику — одна з тих речей, які можна придбати за п'ятдесят пенсів на придорожньому розпродажі.

— Я не маю нічого проти Старого та його людей, але ми живемо у двадцять першому столітті і це моє місто, і я не для того надривалася тридцять років, щоб якийсь «джентльмен доріг» зміг повернутися й забрати те, що належить мені.

— А що, на вашу думку, належить вам? — спитав я.

Вона проігнорувала моє питання; встромивши останню троянду, жінка поставила вазу на стінку, що обмежувала внутрішній дворик. Коли я купляв їх, ці троянди були останніми, що досі не були продані, вони вже починали в'янути на вітрині. Але коли Тайберн поставила їх у вазу, вони ожили, розправилися та навіть потемнішали.

— Пітере, — сказала вона, — ви бачили як організовано — а радше навіть не організовано — Фоллі. Ви знаєте, що офіційно його для уряду не існує, а його відносини зі столичною поліцією базуються виключно на усталених звичках і, прости Господи, традиціях. Воно тримається виключно на чесному слові та на старих зв'язках. Це типово британська мішанина, і першого ж разу, коли до вас звернулися по допомогу, ви зазнали жахливого фіаско. Я маю доступ до документів, про існування яких ви, Пітере, навіть не знаєте, про місце в Німеччині, що зветься Еттерсбург — можливо, вам буде цікаво спитати про нього свого вихователя.

— Формально він мій Майстер, — сказав я. — Як його учень, я дав цехову клятву, — мій язик був пересохлий і ледь рухався, неначе я цілу ніч спав з відкритим ротом.

— Яка різниця, — сказала вона. — Я розумію, що це суперечить національному характеру, але хіба тобі не хотілося б, щоб ми були в цій справі більш організовані, хоча б дещицю більш дорослі? Ну хіба це так важко — мати офіційний підрозділ уряду, який займається надприродним?

— Міністерство Магії? — спитав я.

— Ха, трясця, ха! — сказала Тайберн.

Мені хотілося знати, чому вона не запропонувала мені чай. Я прийшов до неї з квітами і вважав, що якнайменше можу очікувати на чашку чаю або на пиво, або хоча б води попити. Я спробував прочистити горло, в ньому щось хрипіло. Я глянув на фонтан і на воду, що струменіла в басейн.

— Подобається? — спитала вона. — Цей басейн — досить груба, зроблена в сімнадцятому сторіччі копія італійського витвору, але центральну фігуру було знайдено під землею під час будівництва станції «Свіс Котедж», — вона притулила долоню до обличчя статуї. — Мармур з Бельгії, але археологи запевняють мене, що сницар був місцевий.

Я не міг зрозуміти, чому мені не хотілося пити цю воду. Я ж бо вже пив до цього воду, навіть пиво, і каву або дієтичну колу, коли мав нагоду. Я пив її з пляшок, іноді з-під крана. Коли я був дитиною, я постійно пив з-під крана. Я забігав у квартиру розпечений і спітнілий після гри й не витрачав часу навіть на склянку, а просто відкривав кран і підставляв рот під струмінь. Якщо мати помічала, вона сварила мене за це, але тато лише казав, щоб я був обережний. «А що як звідти риба вистрибне? — казав він. — Проковтнеш її, навіть не помітиш». Тато завжди казав такі речі, і лише коли мені виповнилося сімнадцять, я зрозумів, що він так говорив тому, що завжди був під кайфом.

— Припиніть, — пробурмотів я.

Вона мені гарно посміхнулася:

— Що припинити?

Іноді я не проти того, щоби сп'яніти, але рано чи пізно завжди настає момент, коли розумієш, що вже натикаєшся на предмети, і тоді думаєш: «Мені це вже набридло; поверніть, будь ласка, моєму мозкові повний контроль». Так само мене дратувало і це раптове бажання доставити до Гемпстеду квіти й пити воду з дивних фонтанів. Я спробував позадкувати, але спромігся лише трохи зсунутися.

Посмішка на обличчі Тайберн зникла.

— Чому б тобі не напитися? — спитала вона.

Вона зайшла надто далеко і розуміла це; і те, що я розумію, що вона це розуміє, вона теж розуміла. Чим би не був її вплив на мене, він був надто витончений, щоб я міг впоратися з такою відвертою пропозицією. До того ж, мені завжди було цікаво дізнатися про ту рибу.

— Чудова ідея, — сказав я. — На цій вулиці є паб. Ходімо туди.