Розділ 7 Лялькова вистава

Ми залишили «Ягуар» біля дороги й пішли пішки. За деревами я бачив верхівки великого колеса та того атракціону, в якому тебе жбурляють у повітря прив'язаним до кінця мотузки — я не знаю, який у цьому сенс. Дорога перетинала русло потоку поверх сучасної бетонної труби, яка нещодавно була ушкоджена, коли по ній проїжджали важкі вантажівки; на мить ми опинилися в тіні дерев.

Перший рядок припаркованих фургонів почався відразу, як ми знову вийшли на сонце. Більшість з них були старомодні: горбаті дахи, маленькі дверцята та вікна. Були серед них і декілька нових, з нахиленими передніми частинами та червоними смугами-блискавками. Крізь захаращення з газових балонів, розкладних стільців, натягнутих відтяжок і сплячих ротвейлерів я навіть побачив мигцем схожий на підкову дах дерев'яного циганського фургона — я вважав, що вони лише заради туристів існують. Хоча на перший погляд фургони були припарковані абияк, мене не залишало відчуття, що є в їхньому розташуванні певна закономірність, яку свідомість не могла вхопити. Територія безумовно мала кордон, і в кремезному чоловікові, який охороняв його, сидячи у дверях свого фургона, не було нічого ілюзорного.

Чорне волосся цього чоловіка було змащене, чуб зачесаний назад, на щоках довгі бакенбарди, що вийшли з моди ще коли мій тато регулярно грав з Тедом Гітом наприкінці п'ятдесятих. А ще в нього був абсолютно нелегальний дробовик, який стояв спертий на фургон.

— Добридень, — сказав Найтінґейл і пройшов повз нього, не зупиняючись.

Чоловік кивнув:

— Добридень.

— Хороша сьогодні погода, — сказав Найтінґейл.

— Схоже, буде сонячно, — сказав чоловік з акцентом, який був чи то ірландський, чи то валлійський, але безумовно кельтський.

Я відчув, як на шиї під потилицею поворушилося волосся. Лондонські копи не люблять вдиратися в кочовий табір не маючи щонайменше повний фургон спецзагонівців у обладунках — інші способи вважаються відсутністю поваги.

Житлові фургони стояли дугою навколо власне ярмарку. Там великі ярмаркові апарати ревіли, брязкали й волали пісню «I Feel Good» у виконанні Джеймса Брауна. Кожний коп знає, що ярмарки Великобританії організовуються Шоуменами, переплетені родини яких настільки замкнені, що офіційно вважаються окремою етнічною групою. Родинні імена були написані фарбою на генераторах і тимчасових огорожах. Я нарахував щонайменше шість різних імен на шести різних атракціонах, а потім ще стільки ж, поки ми йшли крізь ярмарок. Схоже, кожна родина привезла на весняний ярмарок у Трусбері Мід по одному атракціонові.

Повз нас пробігли худорляві дівчата, за якими майоріло їхнє руде волосся та лунав сміх. Їхні старші сестри походжали в коротких білих шортах, ліфчиках і чоботах з високими підборами, і поглядали на старших хлопців крізь вкриті тушшю вії та хмарки сигаретного диму. Хлопці намагалися приховати свою ніяковість, вдавали крутих, повз каруселі проходили з напускною байдужістю. Їхні матері працювали в будках, на яких були намальовані грубі зображення кінозірок минулого десятиліття та висіли плакати й попередження щодо небезпеки. Було враження, що ніхто не платить ні за атракціони, ні за цукрову вату; напевно, саме тому діти були такі задоволені.

Власне ярмарок формував ще одне півколо, у центрі якого була грубо зроблена огорожа з жердин, як у кінофільмах про ковбоїв, а в центрі огорожі знаходився витік могутньої Річки Темзи. Як на мене, він був радше схожий на маленький ставок для качок. А біля огорожі стояв сам Старий Чоловік Річки.

Колись у Міді була статуя Батька Темзи, яка тепер стоїть у Леклейді, на відтинку ріки, в якому вода буває частіше, ніж тут, а зображує та скульптура мускулистого чоловіка з бородою як у Вільяма Блейка; чоловік спирається на постамент, тримаючи на плечі лопату, а біля ніг у нього ящики та пакунки — плоди промисловості та торгівлі. Імперську пропаганду можу впізнати навіть я, тому для мене виявилося несподіванкою, що він і насправді має такий вигляд; втім, мабуть, я розраховував побачити щось більше, ніж чоловіка біля паркана.

Він був невисокий, з худим обличчям, над яким стирчали гачкуватий ніс і великі брови. На вигляд він був старий, щонайменше сімдесят років, але в його рухах була жилава сила, а очі в нього були сірі та блискучі. На ньому був старомодний двобортний костюм майже чорного кольору; під розстебнутим піджаком було видно червоний оксамитовий жилет, латунний кишеньковий годинник і складену носову хустку кольору жовтих нарцисів. На голову був насунений старий капелюх, з-під якого стирчали пасма білого волосся, з губи звисала сигарета. Він стояв, спираючись на огорожу, ставши ногою на її найнижчу жердину, і краєм рота розмовляв з одним з кількох лячно жвавих старих чоловіків, що стояли з ним біля огорожі. При цьому він то вказував на ставок, то довго затягувався сигаретою.

Коли ми підходили до нього, він глянув на Найтінґейла, нахмурився, а потім звернув увагу на мене. Я відчув, як мене потягла сила його особистості; вона обіцяла пиво та кеглі, запах кінського гною та піше повернення з паба додому під місячним світлом, теплий камін і простих жінок. Добре, що я вже мав досвід із Мамою Темзою, тож приготувався подумки завчасно, бо інакше покрокував би до нього й запропонував би йому все, що мав у гаманці. Він підморгнув мені й зосередив свою увагу на Найтінґейлі.

Старий Чоловік вигукнув вітання на невідомій мені мові, яка могла бути валлійською, шелта, або навіть доримською гельською. Найтінґейл відповів тією самою мовою, і я подумав, чи не доведеться мені її теж вивчати? Старі чоловіки посунулися, щоб біля огорожі з'явилося місце, але лише для одного чоловіка. Найтінґейл підійшов до Батька Темзи, і вони потиснули один одному руки. Завдяки більшому зросту та гарному костюмові Найтінґейл мав виглядати як поміщик, що зустрівся з селянами, але в тому, як Батько Темза дивився на нього, не було анітрохи смиренності.

Говорив здебільшого Батько Темза, свої слова він підкреслював легкими рухами пальців. Найтінґейл похилився на огорожу, навмисно зменшуючи різницю зросту; він кивав і сміявся в доречні, наскільки я розумів, моменти.

Коли я думав, чи не наблизитися мені до них, щоб почути, про що вони розмовляють, мій погляд перехопив один з молодших чоловіків. Він був вищий і більш кремезний, ніж Батько Темза, але мав такі самі довгі жилаві руки та вузьке обличчя.

— Краще вам не забивати собі цим голову, — сказав він. — Мине не менше, ніж півгодини, перш ніж вони закінчать обмінюватися люб'язностями, — він простягнув велику мозолясту долоню, щоб потиснути мені руку. — Окслі, — представився він.

— Пітер Ґрант, — сказав я.